Читати книгу - "Тихий Дін"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132
Перейти на сторінку:

— В садку. Під тополею.

— Так, розказуй.

— Кашель мене, Грицю, замучив...

— Ну?

— Всі живі-здорові. Пан от у горілку вкидається... П'є, дурний чоловік, без розуму.

— Оксана як?

— Оксана? Вона в покоївках тепер.

— Я знаю.

— Ти б покурити скрутив? А? Закурюй, у мене тютюнець перший сорт.

— Не хочу, та ти кажи, а то піду. Я чую, — Григорій важко повернувся, дощате ліжко під ним хряснуло, — чую, що ти слово якесь, мов камінь за пазухою, держиш. Бий, або що.

— І

— Бий.

— Ударю. Не сила мені мовчати, Грицю, прикро мені мовчати.

— Кажи ж, — попрохав Григорій, з камінною вагою ласкаво опускаючи долоню на дідове плече. Згорбившись чекав.

— Гадюку ти грів! — раптом різким фальцетом вигукнув дід Сашко, безглуздо розчепірюючи руки.—Гадюку викохав! Вона з Євгеном злигалася! Якова?

На дідовім підборідді по рівчаку рожевого шраму скотилась намистинка липкої слини. Дід змахнув її, долоню витер об сирові, полотняні спідні.

— Правду кажеш?

— Сам бачив. Щоночі до неї тягне. Іди, він, мабуть, і зараз У неї.

— Ну, що ж... — Грицько хруснув щиколодками й довго сидів, згорбившись, виправляючи м'яз щоки, зведений корчем. У вухах його заливними бубонцями розливався дзвін.

— Баба — кішка: хто погладив — до того й лащиться. А ти не вір, віри не йми.

Дід Сашко скрутив Григорієві. цигарку, запалив і сунув у руки.

— Покури.

Григорій двічі затягнувся і загасив пальцем цигарку. Вийшов мовчки. Під вікном челядні спинився, глибоко і часто дихав, кілька разів підносив руку постукати та рука падала, мов перебита. Попервах стукнув стримано, зігнутим пальцем, потім, не владаючи собою, привалився до стіни й гатив кулаками в раму люто, довго. Рама заходилася деренчливим дзвоном скла, хиталася, в ній брижилось синє нічне світло.

Майнуло довге з перестраху Оксанине обличчя. Вона відчинила двері й скрикнула. Грицько пригортав її тут же в сінцях, зазирав у вічі.

— Стукав ти як, а я заснула... Не сподівалася... Коханий мій!

— Змерз я...

Оксана відчувала, як в буйному тремтінні стенається все велике тіло Григорія, а руки його полум'яно-гарячі. Вона виказувала надмірну метушливість, засвітила лямпу, бігала по кімнаті, накинувши на випещені матові плечі пухову хустку, розводила в закапелкові вогонь.

Не сподівалася... Давно не писав... Думала, не прийдеш ти... Ти дістав від мене останнього листа? Хотіла тобі

гостинців послати, а потім, думаю, може від нього листа дістану...

Вона часом поглядала на Григорія. На червоних губах її не танула замерзла усмішка.

Григорій сидів на лаві, не скидаючи шинелі. Неголені щоки його палали, на спущені очі падала з-під башлика густа тінь. Він почав було розв'язувати башлика, та раптом заметушився, дістав кисета, шукав у кишенях папір. З безмежною тугою він швидко оглянув Оксанине обличчя.

Вона диявольськи похорошіла за час його відсутносте.

Щось нове, владне з'явилося в поставі гарної голови, лише пухнасті великі кільця волосся були такі ж та очі... Згубна вогнева її врода не належала йому. Ще б пак, вона ж пани-чева коханка.

— Ти... Ти не скидаєшся на покоївку, на ключницю скорше.

Вона кинула полохливий погляд, силувано засміялась.

Тягнучи за собою торбу, Григорій пішов до дверей.

— Ти куди?

— Покурити вийду.

— Яєшня спряглася, почекай.

— Я зараз.

На ґанку Григорій дістав зі споду салдатської ладівниці бережно загорнену в поштамповану чисту сорочку квітчасту хустку. Її купив він у Житомирі в крамаря-єврея за 2 карбованці і пильнував, як ока, виймав на поході і милувався на її переливчасту райдугу барв, смакував наперед той захват, > що порве Оксану, коли він, повернувшись додому, розгорне перед нею мережчату тканину. Мізерний подарунок. Чи то ж йому змагатись в подарунках із сином найбагатшого поміщика горішнього Дону? Поборовши набігле сухе ридання, Григорій подер хустку на дрібні клапті, засунув під ґанок. Торбу кинув на лаву, увійшов до кімнати.

— Сідай, я розбую тебе, Грицю.

Білими, відвиклими від роботи руками Оксана стягла з Григорія важкі салдатські чоботи, припавши до його колін, довго беззвучно ридала. Григорій дав її виплакатися, спитав:

— Чого ж ти голосиш? Чи не рада мені?

Заснув він швидко. Оксана роздягнена вийшла на ґанок і під холодним пронизливим вітром, під похоронне виття верховника простояла на ґанку, обнявши мокрий стовп, не міняючи пози, до світанку.

Вранці Григорій одяг шинелю, пішов до будинку.

1 ... 131 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий Дін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тихий Дін"