Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

1920 року він перебував у таборі міста Каліша, там же став членом товариства «Мистецтво», де вчився малювати поруч з генералами Антоном Пузицьким, Іваном Омеляновичем-Павленком, Андрієм Вовком та Петром Єрошевичем. 1927 року Шепеля ввели до Вищого командного складу Армії УНР.

На жаль, долі більшості сірожупанників невідомі.

Планида героїв книги

Що чекало на інших українських діячів, з якими доля зводила кубанця на полях битв та в еміграції?

Начальник штабу Північного фронту Всеволод АГАПІЄВ 9 місяців утримувався в камері Варшавської цитаделі. Навесні 1920 р. його перевели у табір Домб'є під Краковом. Подальша доля не досліджена.

Про отамана Червоного куреня смерті Євгена АНГЕЛА є різні свідчення. Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський, наприклад, запевняв, що Ангел 1922 року сидів у румунській в'язниці. А підполковник Армії УНР Михайло Середа твердив, що Євгена Ангела розстріляли денікінці ще наприкінці 1919-го. Микола Чеботарів у листі до Йосипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу того ж таки 1919 року. А інженер Туркало, який особисто знав отамана, у книзі «Тортури» стверджував, що більшовики розстріляли його в серпні 1921 року.

Подєбрадець Юрій АРТЮШЕНКО помер 15 лютого 1990 року в Чикаго.

Життєва стежка колишнього лектора господарської академії буковинця Йосипа БЕЗПАЛКА урвалася в Казахстані 1950 року.

Остання відома мені звістка про волинського отамана Йосипа БІДЕНКА датується вереснем 1956 року. Тоді редактор-видавець журналу «Україна», що виходив у Парижі, Ілько Борщак одержав листа з емоційною назвою — «Не запаскуджуйте сторінок своєї «України» прізвищами Чеботарівих». Йосип Біденко інкримінував «петлюрівському чекісту» Чеботаріву фізичне усунення відомих отаманів та участь у багатьох інших злочинах. Згадав він і своє 11-місячне перебування під арештом у товарному вагоні. Не приховуючи ненависті до кривдника, Біденко навіть погрожував убити Чеботаріва. На той час колишньому отаманові вже було близько 73 років (народився він 1883-го). Попри вік, темперамент лишився у нього гарячий…

Колега з лісового відділу Віталій БІЛАХІВ, якого Прохода називав «піднебесним соціалістом», народився 26 травня 1897 р. в Катеринославі. 1915 року закінчив 1-шу реальну школу, а наступного року — Сергіївську гарматну школу. Навчався в Катеринославському гірничому інституті й Варшавському університеті (1922). В січні 1919 року мобілізований до української армії, в гарматних частинах якої відбував службу до квітня 1922 року. Взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР, за який нагороджений Залізним хрестом. 21 листопада 1920 р. разом з українськими частинами перейшов Збруч. Інтернований у таборі Каліш. У квітні 1922 року в Польщі вступив на математичний відділ філософського факультету, а тоді переїхав до ЧСР, де 1927 року закінчив УГА [79, арк. 7].

Лев БИКОВСЬКИЙ — чи не єдиний герой цієї книги, який дочекався проголошення Самостійної України. Помер 11 січня 1992 року в Денвері (США). Через три роки в Києві (з нагоди його 100-річчя) відбулася науково-практична конференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області поставлено пам'ятний камінь на згадку про видатного науковця та палкого українського патріота.

Подєбрадець Микола БОГУН, співробітник Василя Проходи в аграрному товаристві, помер 1941 року в Німеччині. Наступного року з України приїхала дочка, але змогла побувати лише на могилі свого батька — «вічного революціонера» [97, с. 215].

Командир Сірої дивізії (восени 1918 року) Федір ВАСИЛІЇВ-ЧЕЧЕЛЬ підтримав повстання Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського, однак через недовіру українських соціалістів був звільнений з посади. Деякий час перебував при штабі командувача Північним фронтом Володимира Оскілка, але через непорозуміння з командуванням виїхав у Прибалтику. Служив у білогвардійській армії Миколи Юденича. 1920 року перейшов на службу до більшовиків. Від 1921 року працював старшим керівником групових лекцій Військової академії Красної армії.

Студентові Проході імпонував професор неорганічної хімії Микола Павлович ВІКУЛ, «який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами…» [97, с. 45]. Доля його трагічна. Ностальгія штовхнула науковця на необачний крок: 1928 року він повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УССР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму, а 1930 року перейшов на видавничу роботу. 5 травня 1933 року його заарештували «люди зі сталевими очима». Звинувачення — створення «контрреволюційної української організації» та шпигунська діяльність на користь Німеччини. Чекісти оцінили наукову діяльність Вікула 10 роками каторги. Покарання він відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року йому присудили смертну кару й 3 листопада безжально розстріляли.

Командир Залізничної дивізії Андрій ВОВК, з яким сірожупанники на початку березня 1919-го обороняли Бердичів, 5 жовтня 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого. На еміграції став військовим міністром уряду УНР, а 1923 року — редактором журналу «Табор». 1925 року засновує Українське воєнно-історичне товариство. Тоді ж очолює редакційну колегію журналу «За Державність», який у першому номері опублікував цінні спогади Василя Проходи «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» — до речі, з критикою на дії (чи бездіяльність?) комдива Вовка у Бердичеві в березні 1919-го. У 1960-х роках еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до рангу генерал-поручника, а тоді вже і до генерал-полковника Армії УНР. Життєва дорога Андрія Вовка закінчилася в Новому Ульмі (Німеччина) 11 лютого 1969 року.

Подєбрадець Микола ГАДЗЯЦЬКИЙ прийняв смерть 21 травня 1991 року в Сан-Дієго (Каліфорнія). Його дружина Ліда, яка взяла щиру участь у долі родини Василя Проходи, відійшла на два роки раніше.

Декан правничого факультету Українського вільного університету у Празі Олександр ГАЙМАНІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода зустрівся в Харківській пересильній тюрмі, ліг у празьку землю 1963 року.

Командант УСС, а на весіллі Василя і Марії Проход почесний гість, Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ став віце-президентом польського сенату. У засвіти відійшов у вересні 1931 року.

Фахівець із жіночого питання у Подєбрадах Гриць ГРУША «за соціалістичної республіки став лісовим директором, але так спідлів, що забув навіть, якого він роду та племені, і порвав зв'язки з українцями» [97, с. 64].

Микола ҐАЛАҐАН, з яким доля звела Василя Проходу у лікарні Лук'янівської в'язниці, покарання відбував у «Сиблагу» (Кемеровська область, м. Маріїнськ, п/с 247/6-г). Звільнений 1 листопада 1955 року. Утримувався в ув'язненні понад 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 14 травня 1992 року.