Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

відбувати службу поза межами України, а стаціоновані на Україні війська комплєтувалися виключно з москалів); поширення російської преси й літератури, при повній відсутності, через заборону, друкованого слова українського, — все це допомагало обрусінню. Російська школа, абсолютно чужа не тільки мовою, але й духом для української дитини; офіціяльна церква, зроблена знаряддям русифікації; касарня, фабрика, залізниці, всі ці установи, які тісно спліталися з народнім життям і впливали на нього, були могутніми засобами масової русифікації, супроти якої зусилля української інтелігенції, позбавленої такої могутньої зброї, як друковане слово, й на кожному кроці пильно стереженої поліцією, були занадто слабкі. Український рух не міг угнатися за життям, з його широкими інтересами й потребами, й тратив із ним звязок. Українство вже в половині 60-х років обернулося в літературно-інтеліґентську течію, позбавлену впливів у земстві, в міському самоврядуванні, в пресі — одиноких чинниках, де в умовах російської дійсності виявлялося лєґально громадське життя. Аполітичність і культурництво, якими свідомо обмежували себе українські діячі часів «Основи» (Костомарів, Куліш, Антонович, Житецький), тепер мстилися на українському руху, відтягаючи від нього активніші елементи й ставлячи його поза реальними громадським та політичним життям.

Одначе й зведений до характеру літературної, культурницької течії, український рух таїв у собі величезну потенціяльну силу, про що свідчив той успіх, який мало українське слово, українська книжка, як тільки вони досягли української маси, й те вражіння, яке робила українська пропаганда, навіть коли вона служила зовсім іншим цілям (наприклад відома Чигиринська справа, де революціонер Я. Стефанович підбурив цілі села, користуючися українським словом і споминами про козацькі часи). «Кобзар» Шевченка, поскільки він доходив до читачів із народу, робив величезне вражіння і в багатьох розбуджував національну свідомість та навертав на шлях активної діяльности в українському дусі. Трохи згодом таке саме вражіння справляв український театр. Не менше вражіння справляло вільне українське слово закордонних видань, поскільки воно долітало на Україну. Навіть у найтяжчі роки реакції, коли замовкали майже всі прояви українського життя, й воно ледве жевріло під гнітом утисків і заборон, не припинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників. І що було особливо знаменним — ці останні чим далі, то все більше давали відданих борців за українську справу. Як тільки хоч трохи слабнули зовнішні утиски, український рух прокидався з новою силою: на дні душі українського народу дрімали якісь укриті сили, приспані віковим лихоліттям, і досить було першої можливости, щоб вони прокинулись. Костомаров мав рацію, коли писав до московського славянофіла Аксакова, автора гарної на свій час розвідки про українські ярмарки, що «росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ: вони не підозрівають, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Виговський, Дорошенко й Мазепа — й прокинеться, коли настане слушний час». Що це було дійсно так, показує нам історія українського руху, котрий після кожного вимушеного «антракту» оживав з новою й усе більшою силою, аж поки не спалахнув широким полумям загального національного відродження в 1917 році.

На початку 70-х років зосередилися й зміцніли в Київі значні українські інтелектуальні сили, й він зробився з цього часу головним осередком українського руху. Київська Громада обєднала в собі ряд блискучих талантів на всіх полях культурного й громадського життя, які зуміли не тільки в широких розмірах орґанізувати працю з обсягу науки, письменства й мистецтва, але й вкласти новий зміст у цю працю, сформулувати наново українську національну проґраму, нарівні з вимогами свого часу. Доволі назвати імена Антоновича, Драгоманова, Житецького, Чубинського, Михальчука, Лисенка, Вовка, Русова, Старицького, Нечуя-Левицького, щоб побачити, що це було виїмково щасливе сполучення видатних культурних і громадських діячів, біля яких стояв цілий ряд молодших талановитих сил. З кругів Громади вийшла ініціятива до створення українського наукового товариства під офіціяльною фірмою «Піденно-Західньої Філії Російського Ґеоґрафічного Товариства» (засноване в 1873 р.). Товариство зорґанізувало наукові сили з усіх частин української землі й повело енерґійну роботу наукового дослідження української етноґрафії, словесности, історії, мови й економічного життя. З кругів цього товариства вийшли такі епохальні видання, як збірка історичних пісень українського народу Антоновича й Драгоманова (1874-75), збірки казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, монументальна праця Чубинського з етноґрафії Правобережжя і ціла низка інших. Коли результати української наукової праці були задемонстровані на археольоґічному конґресі в Київі 1874 року, вони здивували ввесь учений европейський світ і заімпонували йому своєю солідністю й своїм розмахом. У Київі за короткий час, завдяки деякому послабленню цензури, розвинулося видання українських книжок; поруч наукових праць, белетристики, поезій виходили цілі серії прекрасних популярних брошур для народу. Талановитий композитор М. Лисенко почав розробляти українську музику й створив українську національну оперу. Громада придбала собі газету «Кіевскій Телеграфъ», яка зробилася орґаном української думки. Були навязані живі зносини з іншими громадами, із яких найактивнішою була Одеська, з Галичиною та Буковиною. Політична думка київської Громади йшла по лінії федеративного устрою Росії з широкою автономією для України, навязуючи таким способом до традиції Кирило-Методіївського братства. В своїх суспільних поглядах Громада стояла на досить радикальному становищі, а деякі її члени схилялися до соціялізму. Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадяни мали зносини з російськими революційними партіями.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий добачав у ньому новий прояв політичного сепаратизму України, й місцеві реакційні круги, котрі боялися соціяльно-революційної пропаганди, в якій вони підозрівали українських діячів. Уже в кінці 1874 року до уряду було надіслано з Київа цілий меморандум, де українців обвинувачувано в тому, що вони хочуть «вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі». Помішник куратора київської шкільної округи Михайло Юзефович, полтавський поміщик, імовірний автор цього меморандуму, почав домагатися закриття київської філії «Ґеоґрафічного Товариства» й засипав петербурзький уряд новими доносами на український рух. Нарешті цар Олександер II наказав у серпні 1875 року створити спеціяльну комісію з міністрів внутрішніх справ і народньої освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії й Юзефовича «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія прийшла до висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будучині, України від Росії». Через те комісія вирішила закрити «Південно-західній відділ Ґеоґрафічного Товариства» в Київі, припинити видання «Кіевскаго Телеграфа» і вжити персональних репресій проти окремих українських діячів. Увінчував ці заходи таємний наказ, підписаний Олександром