Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

довкола поглядом, ніби заціпенілий від самої думки, що Дадзі може бачити його навіть на такій висоті.

Жинь вражено подивилася на нього. Та що Дадзі з ним зробила?

Як Імператриця може бути такою могутньою, що лякає навіть бога?

Жинь скористалася нагодою підлетіти ближче. Вона не знала, як Дадзі підкорила собі Фейленя, але тепер була впевнена, що Фейлень не може її вбити.

Дадзі досі хотіла отримати її живою — і це давало їй єдину перевагу.

Як убити бога? Вони з Кітаєм годинами билися над цим питанням. Вона воліла б повернути його в Чулуу Корікх. Кітай хотів принести Чулуу Корікх до нього.

Урешті вони дійшли компромісу.

Жинь помітила павутину запалів, яка розкреслювала скелю навпроти. Якщо вона не змогла вбити Фейленя вогнем, то поховає його під горою.

Їй треба було лише достатньо близько заманити його туди.

— Я знаю, що ти досі тут. — Вона підлетіла до Фейленя. Їй потрібно було відволікти його, хай навіть лише для короткої відстрочки. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Він купився. Вітер стих.

— Мені байдуже, наскільки могутній твій бог. Твоє тіло досі належить тобі, Фейленю, і ти можеш його повернути.

Фейлень мовчки дивився на неї не рухаючись, але його очі ані потьмяніли, ані змінилися впізнанням. Його вираз лишався непорушною стіною. Жинь і гадки не мала, чи справжній Фейлень ще живий.

Але вона однаково мусила спробувати.

— Я бачила Алтаня в потойбіччі, — сказала вона. Брехня, але загорнута в правду, чи принаймні у версію правди. — Він хотів, щоб я тобі дещо передала. Хочеш знати, що він сказав?

Блакить змінилася чорнотою. Жинь бачила це, їй не примарилося, і то не була гра світла, вона знала, що бачила. Вона далі летіла вперед. Тепер Фейлень був наляканий, вона зчитувала все з його обличчя. Він відступав щоразу, коли Жинь наближалася.

Вони вже були так близько до скелі.

Вона була за кількадесят сантиметрів від нього.

— Він хотів, аби я переказала, що йому прикро.

Вітер повністю стих. Над каналом запала оглушлива тиша. У спокійному повітрі Жинь чула все: кожен змучений подих Фейленя, кожен залп гарматного вогню з кораблів, кожен зболений крик унизу.

А тоді Фейлень засміявся. Він сміявся так сильно, що імпульси пронизували повітря такими поперемінними поривами, що їй довелося нестямно замахати крилами, щоб утриматися на цій висоті.

— То це і є твій план? — прохрипів він. — Ти думаєш, що мені не байдуже?

— Мені не байдуже, — Жинь говорила спокійно. Фейлень був там. Вона його бачила. — Я бачила тебе, ти нас пам’ятаєш. Ти один із Цике.

— Ти нічого для нас не означаєш, — вишкірився Фейлень. — Ми можемо знищити твій світ…

— Тоді ти вже це зробив би. Але ти досі скутий, хіба ні? Вона скувала тебе. Ви, боги, маєте лише ту силу, яку даємо вам ми. Ви проходите крізь ті ворота, щоб виконувати наші накази. І я наказую тобі відступитися.

Фейлень заревів.

— Та як ти смієш?

— Я твій командир, — сказала вона. — І я тебе відбраковую.

Вона вистрелила вогнем, але не в нього, а в скелю. Фейлень залився сміхом, коли полум’я ковзнуло поруч, не зачепивши його самого.

Він не бачив запалів. Він не знав.

Жинь нестямно замахала крильми, задкуючи, намагаючись відлетіти якомога далі від скелі.

Довгу важку мить нічого не відбувалося.

А тоді гора ворухнулася.

Гори не повинні так рухатися. Природний світ не має переформовуватися так кардинально за лічені хвилини. Але все було навсправжки — діяння людських рук, а не богів. Плоди роботи Кітая й Жамси. Жинь лишалося тільки дивитися, як весь верхній шар скелі зісковзнув донизу, наче черепиця, що падала додолу.

Крізь канонаду гуркоту каміння почувся пронизливий крик.

Фейлень здійняв торнадо. Але навіть так відчайдушні пориви вітру не могли спинити тонни зрушеного вибухівкою каміння, яке падало додолу під дією непохитної сили тяжіння.

Коли гуркіт стих, під камінням нічого не ворушилося.

З важкістю в грудях Жинь ширяла в повітрі. Вогонь досі палахкотів на її руках, але довго вона його не втримала б, бо була дуже виснажена. Вона силкувалася просто дихати.

Залитий кров’ю канал під нею міг бути квітучим лугом. Вона уявляла, що багряні хвилі — то поля макового цвіту, а тіла, які рухалися — просто мурашки, які безцільно бігають довкола.

Їй це здалося дуже красивим.

Вони могли перемогти? Якщо перемогти означало вбити якомога більше людей, тоді так. Жинь не знала, хто тепер контролював річку. Знала лише, що річка залита кров’ю і що розбиті кораблі несло на скелі. Фейлень убивав без розбору, знищуючи й республіканські, й імперські кораблі. Вона замислилася, як високо злетить кількість поранених і загиблих.

Жинь повернулася до долини.

Руйнування там були величезними. Палац горів, а це означало, що війська Міліції вже давно пробилися крізь табори біженців. Солдати вирізали вихідців із півдня наче очерет.

Потонулі в каналі або спалені в місті. Жинь істерично кортіло засміятися, але надто боляче було навіть дихати.

Раптом вона усвідомила, що втрачає висоту.

Її полум’я згасло. Жинь падала, не помічаючи цього. Вона змусила вогонь повернутися в крила й нестямно замахала ними попри страшенний біль у руках.

Падіння сповільнилося. Вона вже достатньо наблизилася до скель, щоб бачити Кітая та Венку, які махали їй.

— Я це зробила! — крикнула вона їм.

Вона бачила, як рухаються вуста Кітая, але не чула слів. Він показував кудись.

Вона надто пізно озирнулася. Спис, кинутий їй у діафрагму, намарно пролетів під крилом. Бляха. Усе нутро скрутило. Вона похитнулася, але випрямилася.

Наступний спис проштрикнув їй плече.

На мить вона просто отетеріла. Звідки біль? Чому вона досі висить у повітрі? Її кров зависала навколо обличчя великими крап­лями, які чомусь не падали додолу, маленькі бульбашки, і Жинь не вірилося, що вони могли з’явитися з неї.

А потім полум’я повернулося в її тіло. Сила тяжіння відновила тягу. Її крила скрипнули і склалися за спиною. А вже наступної миті вона сторчма полетіла в річку.

Від удару їй відбило всі чуття. Жинь не могла дихати, нічого не чула й не бачила. Вона спробувала пливти, прагнучи виштовхнути себе на поверхню, але руки й ноги не корилися їй, і вона не знала, де та поверхня. Вона мимоволі роззявила рота в нападі ядухи. Туди миттю хлинула вода.

«Я помру, — подумала Жинь. — Я таки помру».

Але невже це так погано? Під водою панувала така дивовижна мирна тиша. Жинь не відчувала болю в плечі: усе її тіло заціпеніло. Вона розслабила кінцівки й безпорадно опускалася на річкове дно. Легше відмовитися від контролю, легше припинити боротися. Навіть легені, які горіли від болю, уже не докучали їй так сильно. За мить вона розкриє рота — вода хлине всередину, і то буде кінець.

Не найгірший спосіб піти. Принаймні тихий.

Хтось сильно її смикнув. Жинь розплющила очі.

Неджа підтягнув її голову до своєї й міцно поцілував, огортаючи її руками та ногами, ніби коконом. Їй до рота протиснулася бульбашка повітря. Невелика, але зір прояснився, легені перестали горіти, а руки й ноги почали реагувати на команди. Рівень адреналіну в крові підскочив. Вона потребувала більше повітря. Вона схопила Неджу за обличчя.

Неджа відштовхнув