Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

56

...я не можу — і не буду — йти по життю з трупом за спиною.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Наступного пообіддя Страйк їхав по Північній кільцевій і біля Генліс-Корнеру побачив, що рух на дорозі спинився, і вилаявся. Перехрестя, сумнозвісне своїми заторами, цього року буцімто привели до ладу. Ставши в чергу, Страйк опустив вікно, закурив і глянув на годинник на приладовій панелі з відчуттям сердитого безсилля, що його так добре знають водії Лондона. Мабуть, розумніше було б поїхати на метро — але до психіатричної лікарні від найближчої станції метро була аж миля, а керувати «БМВ» з досі хворою ногою було дещо менш обтяжливо. Тепер Страйк боявся, що запізниться на допит, якого дуже не хотів пропустити, бо, по-перше, не хотілося підвести психіатрів, які дозволили йому зустрітися з Біллі Найтом, а по-друге, Страйк не знав, коли ще матиме нагоду поговорити з молодшим братом, не ризикуючи наштовхнутися на старшого. Вранці Барклей запевнив, що Джиммі сьогодні планує тільки написати статтю про вплив Ротшильдів на світ для сайту Справжньої соціалістичної партії і покуштувати нові зразки від Барклея.

Суплячись і постукуючи пальцями по керму, Страйк знову повернувся до питання, яке мучило його від учорашнього вечора: чи справді зв’язок обірвався посередині розмови з Робін через те, що Метью вихопив у неї телефон. Подальші запевнення Робін у тому, що все гаразд, Страйка не дуже переконали.

Підігріваючи собі квасолю на плиті на одну конфорку (Страйк усе намагався схуднути), він думав, чи не передзвонити Робін. Без апетиту споживаючи свою пісну вечерю перед телевізором і буцімто дивлячись церемонію закриття Олімпійських ігор, він ледве помічав «Спайс герлз», що ганяли на даху таксі. «Я гадаю, що шлюб — це майже завжди незбагненне явище, навіть для тих, між ким його укладено»,— сказала Делла Вінн. Може, Робін і Метью вже разом у ліжку. Висмикнути телефон з руки — чи то серйозніше, ніж видалити історію дзвінків? Після того вона Метью не покинула. Де пролягає межа?

А Метью, звісно, надто дбає про репутацію і перспективи, щоб відкинути норми цивілізованої поведінки. Останнє, про що подумав Страйк, засинаючи, була згадка про те, що Робін відбилася від Шеклвелльського різника. Думка страшнувата, але в цілому втішна.

Детектив чудово розумів, що сімейне життя молодшої партнерки — то найменша з його турбот, адже він досі не мав конкретики для клієнтки, яка наразі платила аж трьом детективам за факти про смерть її батька. І все ж коли черга машин зрушила з місця, думки Страйка й далі поверталися до Робін і Метью, аж поки при дорозі не постав знак, що попереду психіатрична клініка. Тоді він зусиллям волі зосередився на прийдешньому інтерв’ю.

На відміну від гігантської прямокутної призми з бетону і чорного скла, куди кілька тижнів тому привезли Джека, лікарня, під якою Страйк припаркувався за двадцять хвилин, пишалася прикрашеними краббами шпилями і заґратованими арочними вікнами. На смак Страйка, будівля видавалася плодом грішного кохання між пряничним палацом і готичною в’язницею. На арці брудної червоної цегли над подвійними дверима вікторіанський каменяр вирізьбив слово «Санаторія».

Страйк, уже запізнюючись на п’ять хвилин, відчинив дверцята машини і, не ставши перевзуватися з кросівок у пристойніші черевики, замкнув машину і хутко покульгав брудними сходами до входу.

Всередині виявилося холодне фойє з високими брудно-білими стінами, вікнами мов у церкві й загальним духом занепаду, ледве стримуваного запахом дезінфекційних засобів. Помітивши номер палати, який йому назвали по телефону, Страйк рушив до коридору ліворуч.

Сонце, падаючи крізь заґратовані вікна, кидало смугасті тіні на білуваті стіни, завішані картинами, деякі з яких намалювали колишні пацієнти. Страйк саме проминав серію колажів з життя ферми, виконаних з фетру, фольги і ниток, коли з убиральні вийшла дівчина-скелет у супроводі медсестри. На Страйка жодна з них не звернула уваги. Власне, тьмяні очі дівчини ніби дивилися всередину, на битву, в якій вона билася вдалині від реального світу.

Страйк трохи здивувався, коли в кінці коридору першого поверху виявив замкнені подвійні двері до палати. Якісь непевні асоціації з дзвіницями і першою дружиною Рочестера з «Джейн Ейр» навіяли йому враження, що відділення розташоване десь нагорі, можливо, заховане в одному з тих гостроверхих шпилів. Але реальність виявилася цілком прозаїчною: велика зелена кнопка дзвінка на стіні (Страйк натиснув), медичний брат з ясно-рудою чуприною, який визирнув у скляне віконце, тоді розвернувся до когось позаду. Двері відчинилися, Страйка пропустили всередину.

В палаті було чотири ліжка і зона для відпочинку, де двоє пацієнтів у звичайному одязі грали в шашки: немолодий і наче беззубий чоловік і блідий молодик із забинтованою шиєю. Просто за дверима навколо пульту зібралася група людей: санітар, ще двоє медбратів і, як зрозумів Страйк, лікарі — чоловік і жінка. Всі розвернулися до нього. Один медбрат підштовхнув іншого ліктем.

— Містере Страйк,— мовив лікар-чоловік, схожий на лиса і з помітним манчестерським акцентом.— Як ся маєте? Колін Гейворт, ми розмовляли по телефону. А це моя колега Каміла Мухаммад.

Страйк потиснув руку жінці, чий темно-синій брючний костюм нагадував поліційну форму.

— Ми обоє будемо присутні на вашій розмові з Біллі,— сказала вона.— Він щойно вийшов до вбиральні. Дуже захоплений перспективою знову з вами зустрітися. Ми подумали, що можемо влаштувати бесіду в одному з наших кабінетів. Він ось тут.

Під зацікавленими поглядами медбратів вона