Читати книгу - "Дюна"

проминатиме, але не настільки близько, щоб він тебе з’їв».

Пол рішуче зняв запобіжник із гупала. Хлопавка закрутилася, і гупання почало розходитися по піску — ритмічні «гуп… гуп… гуп…»

Він випростався, оглядаючи небокрай, і пригадав Стілґарові слова: «Обережно оцінюй лінію наближення. Пам’ятай, що хробакові рідко вдається підкрастися до гупала непоміченим. Прислухайся. Часто буває, що спершу ти лише чуєш його, а потім бачиш».

Тоді в його мозку зринули слова Чані — тієї ночі, коли її охопив страх за нього: «Коли ти стаєш навперейми творцеві, то маєш до останнього лишатися непорушним. Навіть мислити ти маєш, як клапоть піску. Сховайся під плащем і в глибині свого єства перетворися на маленький бархан».

Він повільно оглядав горизонт, прислухаючись і видивляючись, чи не видно знаків, яких його вчили.

Далеке сичання, схоже на шепіт піску, долинуло з південного сходу. Водночас Пол зауважив тьмяний контур хробакового сліду при ранковому світлі і збагнув, що ніколи не бачив настільки великого творця — навіть не чув, щоб вони бували таких розмірів. Здавалося, хробак — понад півліги[61] завдовжки. А піщана хвиля, здійнята його головою, скидалася на гребінь рухомої гори.

«Я ніколи не бачив нічого такого ні у видіннях, ні в житті», — застеріг себе Пол. А тоді побіг навперейми хробакові, щоб зайняти найкращу позицію. Цієї миті юнака повністю охопило хвилювання.

41

«Контролюйте карбування грошей та суди — решту віддайте натовпу». Так радить вам Падишах-Імператор. Він повчає: «Якщо вам потрібен прибуток, владарюйте». Є правда в цих словах, але я запитую себе: «Хто натовп і ким насправді керують?»

Принцеса Ірулан. Таємний лист Муад’Діба до Ландсрааду з «Пробудження Арракіса»

Джессіці навернулася непрохана думка: «Зараз будь-якої миті Пол може проходити випробування на звання піщаного вершника. Вони намагалися приховати цей факт від мене, але ж це очевидно».

«Ще й Чані поїхала з якимось таємничим дорученням».

Джессіка сиділа в покоях для відпочинку, насолоджуючись миттю тиші між нічними уроками. Кімната виповнилася затишком, хоч і не була настільки просторою, як та зала на січі Табр, де вона розкошувала, перш ніж їм довелося тікати через небезпеку погрому. Тут теж на підлозі лежали товсті килими та м’які подушки, зовсім поруч стояв низенький кавовий столик, на стінах висіло різнокольорове драпірування, а під стелею застигли світлокулі, що випромінювали м’яке жовтаве сяйво. Усе було просякнуте специфічним, гидотно-ядучим смородом фрименських січей. Але тепер цей запах став у Джессіки асоціюватися з почуттям безпеки.

Однак вона знала, що це місце завжди видаватиметься їй чужим. Килими та драпірування марно намагалися сховати жорстку основу.

До покоїв Джессіки ледь докочувалися барабанний дріб, дзеленчання та удари. Вона знала, що то, найімовірніше, святкують пологи Субаї. Наближався її час. А ще Джессіка знала, що вона зовсім скоро побачить малюка — синьоокого херувимчика принесуть Превелебній Матері для благословення. Також жінці було відомо, що її донька, Алія, зараз на святкуванні й потім розповість їй про нього.

А час для нічної молитви прощання ще не настав. Ніхто б не почав святкування пологів незадовго до часу церемонії, що оплакує захоплених у рабство на Порітріні, Бела Теґейзе, Россаку та Хармонтепі.

Джессіка зітхнула. Вона розуміла, що просто намагається прогнати думки про сина та небезпеки, яким він протистоїть — ями-пастки з отруєними шипами, харконненівські рейди (яких, проте, стало менше після того, як фримени понівечили літальні апарати новою зброєю, яку дав їм Пол) і природні небезпеки пустелі — творці, спрага та пилові безодні.

Вона вирішила наказати зробити їй каву, але чомусь замислилася над всюдисущим парадоксом фрименського життя: у своїх січових печерах їм живеться значно краще, порівняно з пейонами грабенів; проте в час харджу посеред відкритої пустелі фримени йдуть на таке, чого не витримав би жоден харконненівський раб.

Крізь покривало біля Джессіки просунулася темна рука, поставила горнятко на столик і зникла. Миттю запахло кавою з прянощами.

«Пригощання зі святкування пологів», — подумала Джессіка.

Джессіка взяла каву і, посміхаючись до самої себе, стала пити її маленькими ковтками. «У якій іще громаді всесвіту особа мого статусу могла б прийняти напій від невідомого й без страху випити його? Звісно, тепер я можу змінити будь-яку отруту ще до того, як вона зашкодить мені, але ж та людина цього не знає».

Жінка допила гарячий і смачний напій, відчуваючи, як він бадьорить і підіймає їй настрій.

Джессіка запитувала себе: яка б іще громада так природно оберігала її усамітненість і затишок? Дарувальник потурбував її лише для того, щоб поставити перед нею горнятко кави, але зовсім не став нав’язувати свого товариства. З повагою та любов’ю передали їй цей дарунок — і з найменшою крихтою страху.

Увагу Джессіки привернув іще один аспект того, що трапилося: щойно вона подумала про каву, як її миттю принесли. Вона знала, що телепатія тут ні до чого. Це все «тау» — єдність січової общини, компенсація за дієту з прянощів, отрути повільної дії, якої вони всі дотримувалися. Більшість людей не могла й сподіватися досягнути того просвітлення, що дало їй сім’я прянощів; їм бракувало навченості та готовності до цього. Їхній розум відкидав те, що вони не могли ані зрозуміти, ані осягнути. Однак часом вони діяли та усвідомлювали себе як єдиний організм.

А підозра щодо збігів ніколи не турбувала їх.

«Чи пройшов Пол випробування на піску? — хвилювалася Джессіка. — Він здібний, але нещасний випадок може збити з ніг і найздібніших».

Очікування.

«Як усе безпросвітно, — подумала Джессіка. — Ти можеш чекати дуже довго, але потім безпросвітність очікування здолає тебе».

Їхні життя повнилися різноманітними очікуваннями.

«Ми вже тут понад два роки, — подумала вона. — І чекати доведеться ще вдвічі довше, перш ніж ми зможемо хоча б замислитися над тим, щоб спробувати відбити Арракіс у харконненівського правителя Мудір Нах’ї, Звіра Раббана».

— Превелебна Матір?

Голос, що долинув із-за покривал на її дверях, належав Харі, іншій жінці із сімейства Пола.

— Так, Харо.

Драпірування розсунулося, і Хара неначе пропливла крізь нього. Вона носила січові сандалі та червоно-жовту сукню, що оголювала її руки майже до плечей. Чорне гладеньке та змащене олією волосся було розділене пробором і зачесане назад, як крила комахи. Яскраві хижі риси її обличчя застигли в напрузі.

За Харою зайшла Алія — дівчинка приблизно двох років.

Побачивши доньку, Джессіка як завжди вразилася схожості Алії з Полом у цьому віці — той самий велично-запитальний вираз широко розплющених очей, темне волосся та різкий обрис губ. Але також була ледь помітна різниця, яка змушувала дорослих почуватися незатишно в присутності