Читати книгу - "Україна — не Росія"

Як та купина, що горить — не згора.

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

І в хмарах отих пурпурових...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину.

Не можна любити народів других.

Коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

Люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

Як пісню, що лине зорею.

Всім серцем любіть Україну свою

І вічні ми будемо з нею!

У 1986 році відбулися деякі події, як не дивно, повністю забуті сьогодні. У Москві з 25 лютого по 1 березня відбувався XXVII з’їзд КПРС. Він поставив завдання створити в СРСР до 2000 року (ця дата тоді здавалася ще неймовірно далекою) виробничий потенціал, рівний уже накопиченому за всі роки радянської влади, подвоїти національний прибуток і підвищити продуктивність праці в 2,3 — 2,5 рази. Сьогодні, перегорнувши книгу з матеріалами з’їзду, я дивуюся, як можна було сприймати таке всерйоз. Але — сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес-план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.

У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року — любили в Радянському Союзі круглі дати! — кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років — великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.

Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені — нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» — дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.

Могутніх інвестиційних вливань наша галузь після двох з’їздів так і не дочекалася, та й інші високотехнологічні виробництва, наскільки мені відомо, теж, але ми грішили не на Москву, не на соціалізм, а на Чорнобильську катастрофу. Вона трапилася, як навмисно, тієї ж весни і поглинула силу-силенну коштів. Правда, головні аерокосмічні програми хоч і зі скрипом, але продовжувалися. Більш того, через два роки наші надії пережили ще один короткочасний сплеск. Мільйони людей пам’ятають орбітальний політ космічного човника «Буран» восени 1988 року і його ідеальне приземлення в автоматичному режимі,[118] пам’ятають приголомшливі кадри: літак-велетень «Мрія» (Ан-225) несе цей самий «Буран» на зашийку, як сільське дівчисько дворічного братіка.

Україна зробила чималий внесок у створення системи «Буран-Енергія». Основну стартову тягу «Енергії» створюють блоки А в складі першого ступеня ракети, розроблені в «Південному» і виготовлені на «Південмаші», системи керування ракети-носія, розроблені харківським НВО «Електроприлад» і так далі.

Програма «Буран — Енергія» могла стати відправною точкою відразу для декількох нових напрямків в освоєнні космосу. Могла, але не стала. Однак, можливо, якісь із кинутих тоді напрямків ще відродяться. Національне космічне агентство України (НКАУ) кілька років тому оголосило, що в НВО «Південне» ведеться розробка двох нових систем «повітряного старту». Мова йде, уявімо собі, про літаючі космодроми. У першому випадку стартовою платформою повинен стати, набравши значної висоти, літак Ан-124-100 «Руслан» з ракетою-носієм «Ориль» на борту. Ця ракета призначена, щоб вивести на задану траєкторію одну тонну корисного вантажу. В другому випадку ракета «Світязь», запущена з літака «Мрія», доставить на орбіту до восьми тонн. Сподіваюся, що ці задуми стануть реальністю. Поживемо — побачимо.

Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за