Читати книгу - "Московство"

Московщина, москаль, московський. Всюди, де могли, замінювали їх на «земля царская», пан, панський, цар, царський і т. п. Про фальшування перекладу «Кобзаря» ми вже згадували. Водночас Московщина вдалася і до блюзнірства. Наказала 1920 р. поставити в Києві погруддя Т. Шевченка, замовивши його не українцеві М. Краткові, а той зробив дуже велику голову на малому погрудді. А щоб більше поглумитися, Московщина наказала стягнути з п’єдесталу (дуже низенького) статую Св. Ольги, а на ньому поставити велику Тарасову голову на маленькому погрудді. Вийшла цілковита карикатура.

Ще 1917 року українці поставили в Києві (на Олександрівському майдані) гіпсове погруддя Т. Шевченка (вирізьбив М. Балавенський). Захопивши 1919 р. Київ, москвини-монархісти зрубали шаблями голову з того погруддя. Українці ту відрубану гіпсову голову Тараса поклали на таріль і виставили в музеї за прикладом скульптури М. Антокольского «Голова Івана Хрестителя». Коли москвини-більшовики знову захопили Київ, вони з люттю знищили її цілковито. Як бачимо, ненавиділи Т. Шевченка московські і монархісти, і соціалісти. Такий вандалізм щодо душі і сердця українського народу, Мойсея України роздмухував вогонь ненависті українців до Московщини. Український патріотизм ширився і міцнів. Московщина всіма способами намагається захитати повагу українців до Шевченка. Москвини доводять (пером яничар), що Т. Шевченко був такий темний, що вірив у Бога, був такий реакціонер, що прославляв Козаччину та гетьманів; мав селянську простацьку вдачу з дрібновласницьким світоглядом та ідеалами. А найбільша його провина — націоналізм. Т. Шевченко писав 30 вересня 1842 р. до Я. Кухаренка: «Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею; який мене чорт спіткав, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Не хочеться, дуже не хочеться друкувати «Слєпую», але вже не маю над нею волі». Ідеї Т. Шевченка відстали від сучасного життя на ціле століття, а світ, мовляв, іде вперед[723]. Втім, і тут немає нічого свого, нового, лише повторення старих наклепів на Т. Шевченка[724].

На святі 150-ої річниці народження Т. Шевченка в Києві виступали 30 промовців, говорили про комунізм, про московські добродійства Україні, про братерство і т. п. З них лише представник польських письменників Я. Івашкевич про таке не згадав. Натомість говорив про світову велич Т. Шевченка і зацитував слова І. Франка: «Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Я є пролог, не епілог». Я. Івашкевич також сказав: «Ми дивимось на Тараса Шевченка і на його творчість, як на пролог нового, вільного життя, а не на епілог. Багато несповнених ще спільних завдань єднає український народ з польським». Часописи УРСР не надрукували цієї промови Я. Івашкевича. Монархічна Московщина не дозволяла святкувати Шевченківські роковини. Хитріша «демократична» дозволяє, лише пильнує, щоб ті ювілеї не підносилися вище за хохляцьке скигління над покриткою Катериною, за малоросійські тужливі пісні та гопак з горілкою і ковбасою.

Мало є народів у світі, які пов’язані з природою духовно так близько, як народ український — від матеріальних виявів (вишивки, квіти навколо хати і в хаті тощо) до духовних (мораль, пісні, релігія). У світі музичні знавці підкреслюють величезну силу творчого генія українського народу, що виявляється в українській пісні і мові, що засвідчують надзвичайно високі етичні ідеали українського народу, глибоке мистецтво звуку й слова. Німецький перекладач українських народних пісень писав: «Створити такі всебічно досконалі пісні міг лише народ надзвичайно високої культури»[725]. Інший перекладач пише: «Я перекладаю українські пісні вже багато років, проте, коли бачу новий збірник їх, то вони знову надихають мою душу. Українська народна пісня перевершує пісні інших народів своїм поетичним, етичним багатством і глибиною почуття. На українському культурно багатющому ґрунті виростає й українська література. Той ґрунт дає їй власні соки і такі живлющі, що створилася така багата, така самобутня, самостійна література, якою московська ніколи не була і не є досі… українські народні пісні показують: яка то величезна поетична сила є в українській народній душі. Українська література також має ту силу, що вона корениться в українській народній пісні, стоїть на ній, зберігаючи її силу та глибину і додаючи ще чари великої особистості»[726].

Це українське багатство стало джерелом культурних, музичних скарбів людства. Німецькі композитори світової слави Бах, Вебер, Шуберт, Ліст, Моцарт, Бетховен використовували мелодії українських пісень у своїх творах. Бетховен приятелював у Відні із знавцем української народної пісні графом О. Розумовським і від нього записав чимало українських пісень. Знавець польської поезії ставить українську пісню вище за польську, бо, каже він, в українській пісні нема нещирості, штучності, що їх досить часто чути в піснях польських[727]. І хоча поляки — великі шовіністи, навіть і вони визнають цей факт[728]. Польський літературознавець М. Якубець пише: «Українські народні пісні правили за зразки деяким польським поетам XVIII ст.» Польський критик М. Грабовські казав, що українська пісня — це одне з найбагатших джерел поезії всього світу. Адам Міцкевич, викладаючи в паризькому університеті слов’янську літературу, говорив, що Україна є невичерпним джерелом ліричної поезії, і українські пісні поширюються по всій слов’янщині. Німецький літературознавець і поет ставить українську пісенну поезію на найвищу не лише серед слов’ян, а й у світі[729]. Чеський мовознавець Ян Благослав писав ще в XVI ст. у своїй граматиці чеської мови, що українська мова є надзвичайно багатюща, милозвучна, гнучка. Німецький критик сто років тому стверджував: «Українська мова має гармонійність і м’якість найвищу серед слов’янських мов і тому з них усіх найліпше надається до співу й музики. Українська народна поезія — найбагатша в Європі, вона має величезні, невичерпні скарби; має найвищий поетичний розмах та яскравість вислову; має в собі щось дуже високе, чому немає назви в людській мові»[730]. Німець А. Мавриціус переклав і видав 1841 року збірку українських пісень[731]. Француз А. Рембо дуже захоплювався українською піснею і поширював її у Франції в ХІХ ст. в перекладі на французьку мову.

Українська пісня «Їхав козак за Дунай» під назвою «L’adieu des fiances» (Прощання з нареченою) поширена у Франції і війшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни і військо. Звичайно, не знаючи її походження, мають за німецьку пісню. У Франції та в Німеччині співають також «Ой не ходи, Грицю», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші. Датський міністр освіти Ю. Бомгольт відвідав 1956 року Київ і повідомляв, що в Данії співають чимало українських пісень датською мовою, не знаючи, що вони українські. В