Читати книгу - "Місто кісток"

приніс їй кубики льоду і читав уголос улюблені книги.

– Все правильно, – мовив Саймон, перервавши її задуму. – Це назва закладу, який колись існував. Тепер він напівзруйнований.

Клері ледь не випустила телефон зі спітнілих рук.

– Розкажи про нього.

– Найвідоміша з божевілень, боргових в’язниць і лікарень побудована на острові Рузвельта у 1800-х роках, – покірно зачитав Саймон. – Лікарня Ренвіка для хворих на віспу була спроектована архітектором Ренвіком для найбідніших верств населення, хворих на віспу, під час епідемії на Мангеттені. Протягом наступного століття будівля була занедбана. Публічний доступ до руїн заборонений.

– Добре, цього достатньо, – серце Клері шалено калатало. Це, мабуть, саме те, що потрібно. – Острів Рузвельта? Хіба там живуть люди?

– Не кожен живе у Слоупі, найкрутішому районі Нью-Йорка, принцесо, – трохи саркастично відповів Саймон. – Може, треба тебе підвезти чи ще щось?

– Ні! Все нормально. Мені інформація потрібна була.

– Добре, – схоже, він трохи образився, та Клері змусила себе проігнорувати це. Він був удома, у безпеці, а це найголовніше.

Вона вимкнула телефон і повернулася до Люка.

– З південного боку острова Рузвельта є покинута лікарня, яка носить ім’я Ренвіка. Думаю, Валентин там.

Люк знову підсунув окуляри.

– Острів Блеквелла. Звичайно.

– Чому Блеквелла? Я сказала…

Він жестом зупинив її.

– Так раніше називався острів Рузвельта. Островом Блеквелла. Він належав старовинній родині Мисливців за тінями. Я мав би здогадатися, – він звернувся до Ґретель: – Знайди Аларика. Необхідно зібрати усіх якнайшвидше. – На його губах з’явилася легка усмішка, яка нагадала Клері Джейса. – Скажи, нехай усі готуються до бою.

Вони кружляли лабіринтами камер та коридорів, поки дісталися вестибюля того, що колись було поліцейською станцією. Будівля тепер не використовувалася, і косі промені світла дивними тінями відбивалися на пустих столах, висячі шафи були наскрізь продірявлені термітами, а з потрісканих плиток читався девіз поліції Нью-Йорка: Fidelis ad Mortem.

– Вірність аж до смерті, – переклав Люк, помітивши погляд Клері.

– Дозволь мені вгадати, – мовила Клері. – Всередині це залишена поліцейська станція, а зовні приземлені бачать лише покинутий будинок або пустир, або…

– Зовні він має вигляд китайського ресторану. Лише замовлення їжі додому, без обслуговування столиків.

– Китайського ресторану? – недовірливо повторила Клері.

Він знизав плечима.

– Ну, ми ж у Чайнатауні, китайському районі Нью-Йорка. Колись тут був другий поліцейський відділок.

– Мабуть, виглядає дивно, що немає номера телефону для прийому замовлень.

Люк вишкірив зуби.

– Є. Просто ми нечасто відповідаємо на нього. Інколи, якщо нудно, хтось із молодих розносить свинину «му шу».

– Жартуєш.

– Зовсім ні. Чайові інколи стають у пригоді, – він поштовхом відчинив вхідні двері, впустивши сонячне світло всередину.

Досі сумніваючись, чи він не жартує, Клері йшла за Люком Бакстер-Стріт до припаркованої машини. Середина пікапа була знайома до болю. Легкий запах стружки, старого паперу та мила, зблякла пара золотистих плюшевих кубиків, які звисали із дзеркала заднього виду Тисячолітнього сокола[25] (вона подарувала їх у десять років через схожість із справжнім золотом). На підлозі валялися обгортки від жуйок і стаканчики з-під кави. Клері вмостилася на пасажирське сидіння й зітхнула, відкинувшись на підголівник. Виявляється, вона втомилася більше, ніж вважала.

Люк зачинив за нею дверцята.

– Залишайся тут.

Вона терпляче чекала, дивлячись, як він розмовляє з Алариком і Ґретель, котрі стояли на сходах старого поліцейського відділку.

Клері розважалася тим, що по-різному фокусувала свій зір, дивлячись, як з’являються і зникають чари. Спочатку вона бачила старий поліцейський відділок, потім занедбаний магазин із вивіскою «Китайська кухня Джейда Вульфа».

Люк махнув рукою в напрямку дороги. За його пікапом уже була черга машин: фургони, мотоцикли, джипи і навіть старі шкільні автобуси. Вони стояли аж за рогом будинку. Конвой перевертнів. Клері стало цікаво, як вони випросили, позичили, вкрали чи відібрали так багато транспортних засобів у такий короткий термін. Добре, що не доведеться їхати в тисняві.

Люк взяв у Ґретель білу паперову сумку, кивнув і вирушив до пікапу. Вмістивши своє худе тіло за кермом, він простягнув їй пакет.

– Це під твою відповідальність.

Клері підозріло глянула.

– Що це? Зброя?

Люк засміявся.

– Взагалі-то парові булочки бао і кава.

Пікап виїхав на дорогу. Клері швидко відкрила пакет, аж у животі забурчало. Вона відкусила шматок булки, насолоджуючись смаком пахучої свинини та м’якого тіста. Запивши все ковтком чорної суперсолодкої кави, запропонувала