Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— Так.

Хлопцям було вже не до радісних вигуків. Токай-іхто не прийшов! Вони зціпили зуби. Тим сміливіше належить їм тепер захищати його волю.

Нарешті валка досягла струмка, на східному березі якого паслося стадо. Гавандшіта зупинився і, спершись на спис, довго дивився на плямистих бізонів. Потім повернувся, перевів людей через мілкий струмок і пішов далі вздовж берега. Четансапа їхав за крок від нього. Ведмежі хлопці залишилися на місці. Вони подалися до стада, яке пас Адамс, з глибоким хвилюванням відчуваючи, що зараз настає вирішальна хвилина.

Індійці розмістилися на західному березі струмка. Гавандшіта ходив і визначав місця для наметів. Четансапа сидів на своєму сиваші й лише спостерігав. Він, як і завжди, не втручався в розпорядження Гавандшіти. Біля Четансапи трималися Шеф де Лю і Чапа. Жінки розвантажували жердини. Лише Уїнона і Монгшонгша не займали своїх причепів.

Четансапа покликав розвідника Чорну Скелю і підвів його до старого чаклуна. Хлопці стежили за їх розмовою, але не все зрозуміли з того, про що говорилось. Вони лише збагнули з жестів, що там виникла сварка. Четансапа звелів Чорній Скелі ще раз розповісти про все і заявив, що Ведмеже братство повинне розташуватися біля стада. Гавандшіта ж, навпаки, наказав триматись якнайдалі від плямистих бізонів. Чоловіки послухались Гавандшіти і напнули намети на протилежному березі.

Смеркало. Ліс перетворився в темну тінь. Нагодована худоба лежала, ремиґаючи, в траві. Струмок, що правив тепер за демаркаційну лінію, тихо дзюрчав у густих сутінках. Його вода виблискувала навколо порослих мохом каменів, що визирали з хвиль, мов голови карликів.

Гапеда і Часке сиділи на березі й радились.

— Треба подати Токай-іхто якийсь знак, — сказав Часке. — Він мусить знати, що ми тут. І треба, щоб цей знак було видно аж на Міні-Сосе.

— Хуг, — погодився Гапеда, і хлопці побігли через струмок до батька. Четансапа не пішов до свого тіпі. Він стояв з Хитрим Бобром і ще з одним стариком, що носив у волоссі орлині пера, біля намету чаклуна, на якому були намальовані громові птахи і змії. З намету долинали глухі, моторошні звуки. Гавандшіта розмовляв з духами.

— Ми повинні подати знак Токай-іхто, — сказав Гапеда.

Четансапа згодився.

— Так, це вірно. Токай-іхто оточений ворогами. Він мусить знати, що ми перейшли кордон і що йому необхідно тікати від ворога й поспішати до нас, коли… — Четансапа замовк. Ніхто не хотів і думати про те, що Токай-іхто можуть убити вороги.

— Принесіть дров, якомога більше дров, — наказав Четансапа.

Гапеда і Часке покликали усіх хлопців із союзу Молодих Собак, Грозову Хмару, її подругу Ящірку та інших малих дівчат. Усім їм загадали носити й ламати дрова.

Навіть воїни не вважали нижчим за свою гідність допомагати дітям. Сигнал для Токай-іхто — цей лозунг об'єднав усіх.

Непомітно всі перейшли, перестрибнули на протилежний берег струмка; ніхто більше не дбав про те, щоб триматись від нього якнайдалі. В лісі зацюкали сокири, люди стягали сухий хмиз. Адаме, Томас і Тео також взяли участь у роботі, коли довідалися про її мету. Адамс своєю теслярською сокирою нарубав найбільше — накидав цілу купу полін. І коли усі побачили, що дров досить, Четансапа підпалив їх. Полум'я, роздмухане тихим нічним вітром, незабаром охопило всі дрова. Це було величне багаття, вогонь радості врятованих, поклик до вождя. Червоно-жовте полум'я освітило нічну темряву, різкіше подув вітер, заворушилась худоба. Яскраве світло вогню відбивалося в струмку.

Гапеда і Часке стояли з друзями із союзу Молодих Собак і дивилися в темряву на південь — на Міні-Сосе. Вони думали про Токай-іхто, сподівалися, що вождь у цей час також думає про своїх.

Тут зібрались усі — воїни, жінки і діти. Не було лише Гавандшіти. Як і раніше, з його намету на тому березі долинали глухі й моторошні звуки — це він продовжував розмову з духами. Поки збирали дрова і яскраво палав вогонь для Токай-іхто, на ці звуки ніхто не звертав уваги. Але коли вогонь погас і нічні тіні лягли на гарячу купу попелу, люди одне по одному почали прислухатись — плечі їхні опустились, а хлопці й дівчата прикрили рукою роти. Вони знову боязко і презирливо поглядали на плямистих бізонів і переходили одне за одним на західний берег мілкого струмка.

Ведмежі хлопці з Ігасапою і білими людьми знову залишилися самі. Зовсім самі?

Ні, не зовсім. Кілька коней до цього часу стояли не-розвантажені, й тепер їх перевели через струмок на східний берег.

Монгшонгша, Уїнона, Медова Квітка та Грозова Хмара перенесли майно Четансапи, Бобра і Токай-іхто, а також жердини і шкури з їхніх наметів та перевели вантажних коней до Ведмежих хлопців і Адамса. Хлопці полегшено зітхнули. Чоловіки й жінки, що прийшли до них, були поважними і сильними членами братства. Сам Четансапа і Чапа, Хитрий Бобер, привіталися з білими братами Адамсом, Томасом і Тео. За ними повільно йшов Шеф де Лю. Ведмежі хлопці подумали, що людині, яка з чотирнадцяти років жила неспокійним життям розвідника, особливо важко буде стати осідлим фермером і скотарем. Але виявилось, що його вагання мало іншу причину, про яку хлопці навіть і не здогадувались.

Тільки-но Шеф де Лю перейшов струмок, сталося щось несподіване і страшне. На протилежному березі відкрився чаклунський намет, і з нього вискочив Гавандшіта. Хоча чоловіки й хлопці вже й раніше бачили чаклуна під час танцю духів, проте сьогодні їм здалось, ніби вони бачать його уперше, так дико й погрозливо металась у темряві його обвішана різними чудодійними знаками постать. Про те, що це людина, говорили лише тіні його ніг. Ведмежа шкура і ведмежий череп висіли у нього на голові й на плечах. Зверху було ще поначіплювано безліч зміїних шкурок, пер, ляльок. Все це метлялося і брязкотіло. Цей танець своїми швидкими рухами і глухими незрозумілими звуками майже примушував глядачів забути, що перед ними людина, і викликав моторошний страх перед невідомим, перед якимось незбагненним тваринним началом. Чаклун