Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Тепер Ероут розумів Доулда. Якби не нагла смерть, він би сам відкрив скарбонку. А те, що розпатякав про скарб українці, розцінює як…

— Покаятися хотів, довбаний слов’янин, — бурмотів сам до себе, простуючи туди-сюди вздовж дороги. — І якби Доулда шляк не трафив у тому літаку, мій Тедді таки б його дістав…

— Заховайте до кишені годинника і окуляри, — наздогнав Ероута той же веселий молодий чоловік.

— У нас тут такі любителі блискучого по деревах шастають, ми їх звемо лотонги, вмить заберуть у вас усі блискучі речі.

Поруч зареготалися. Маленька мавпочка все ж таки примудрилася здерти з голови пасажира обтикану значками панамку і з пронизливим вереском шугонула у непроглядні верхівки, заманюючи за собою таких же ласих до блискучого родичів.

Джо Ероут скривився у посмішці, але відразу змусив м’язи обличчя повернутися назад за непробивну маску відчуження.

Ще б пак, адже тепер він знає, що доведеться поділитися частиною скарбу з власником «Бойд банку». І альтернативи тут немає. Тільки чомусь од такого рішення зробилося холодно усередині і зовсім незатишно.

Ероут важко ступив на сходинку автобуса і більше не зрушив зі свого місця.

Який сьогодні день, день народження їх дитини, яке число?

Зірки підсліпувато блимали, але так і не второпали, на чому залежить зболеній жінці. Поки вона крізь дірку у циновці дивилася на небо всього лише якусь мить по поверненні з болю, наче виринала на поверхню і хапала ротом запраглого повітря, воно щоразу міняло свій колір. Чорний став фіолетовим, потім його (очевидно, це зробили галасливі, навіжені хвилі) випрали та так ретельно, що стерли жовтогарячі плями зірок. Лишилося тло, на якому мало написатися ім’я новонародженого…

… СИН!.. СТЕФАН!

Це вона почула! Повернула голову до дірки, у яку зазирало більмо небеззмістовної визначеності неба і, вочевидь, спалахнуло в її очах світло усіх бачених щойно (скільки часу пройшло, не сказала б) зірок, бо більмо одразу увібрало оте світло і розлилося новою благодаттю…

Біля сина зараз його батько…

Марта заснула так, як не спала давним-давно, відтоді, як поліцейська-машина повезла кудись її Майкла. А як хотілося поговорити про все, що сталося, та почався полон суцільного болю. Майкл теж перебував в аурі її мук, бо руки його тремтіли, і це вона відчувала.

— Кохана моя, — обезболююче діяв його голос, — благаю, зараз слухай тільки Мааса. У нас усе буде добре, ми ж разом…

Як тільки чергова атака перейм минала, хапала ротом повітря швидко та рвучко, збиралася з силами, щоб вимовити хоч якесь речення, але часу не вистачало. Перейми ставали частішими. Від потуг очі втрачали орбіту, рот розтягувався від вуха до вуха, кожна клітинка роздиралася, але вона робила все, що казав Маас.

Не відпускала від себе Майкла до останньої миті пологів. І лише коли Хенрик Маас прийняв на руки маленький писклявий клубочок, котрого переповняло бажання викричатися, відпустила руку Майкла.

Синові так потрібний батько…

По полудню над ними пролетів літак. Йшов низько, із заходу, берег якого залишили вчора, і нагадував ненажерливу чайку, котра полює за здобиччю. Однак засмаглі чоловічі постаті Фатухелу та Ліана (решта заховалась у закутку, прикритому зверху рибальським мотлохом та старими циновками) їх не зацікавили. Немало таких старих вітрильників швендяє океаном від острова до острова.

У водах Аравійського моря аж до Мальдівських островів ще часто зустрічаються дхоу, на яких виходить на два-три дні порибалити голота…

Колись ошатна кам’яниця «Бойд банку» з роками доволі таки зістарілася. Однак Алістер добував сяку-таку копійчину і регулярно щовесни винаймав робітників підфарбувати на біло облуплену штукатурку. Майстри ретельно замальовували плями, однак невблаганний плин часу робив своє.

Зрештою, особливо райдужних перспектив на рахунок поліпшення своєї банківської справи Алістер Бойд давно вже перестав плекати.

Усе, досить придурюватися!

За квартал від його банку до порту проклали нову дорогу, обліплену модерновими будинками, супермаркетами, офісами контор і банків. І лише їхній куток залишався без змін.

Тепер він вважався старою частиною міста та міг привернути увагу лише якогось зварйованого туриста або етнографа, котрому ще небайдужі елементи перших європейських архітектурних забудов.

Другий поверх, на якому колись палахкотіли червоні ліхтарі, викупила китайська родина і влаштувала там непоганий ресторанчик.

— Чефаль ла ма![31] — єхидно перекривляв китайців Алістер, бо вони завжди з незмінно намальованою посмішкою, постійно при цьому кланяючись, віталися так зі своїм гоноровим сусідом. Улесливі, хоча Бойд міг заприсягтися, — у кишені вони тримають дулю.

Правда, дехто жартував, що у їхньому кварталі жодного собаки не стало чути через тих косооких, котрі любили смакувати собачатиною, однак Бойд гризся з сусідами не за їхні смаки.

Дуже рідко, але все ж траплялося, що грошовитий клієнт, пам’ятаючи про надійність Бойдового банку, не тільки орендував у нього металеву шуфлядку сейфа, але й запрошував Алістера перехилити по чарчині на другому поверсі. І тоді Бойд розпливався у добропорядності, демонстрував справжню англійську аристократичність. Він брав клієнта під лікоть і ввічливо підтримував його, піднімаючися сходами на другий поверх. При цьому Алістер голосно розсипався у чеснотах китайських кухарів, бо добре знав, що кожна стіна тут має слонячі вуха, — все чує і миттєво передає по інстанції власнику. Така реклама робила'своє і Бойд наступної весни знову замовляв малярів, щоб латали облуплені стіни. Китайці фінансували левину частку ремонту, але про