Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

себе руки, щоб приховати свій і його сором, його старе серце розірвалось.

Настала коротка мовчанка, після якої розповідь провадив містер Браунлоу.

- Через кілька років,- сказав він,- мати цього чоловіка - Едварда Ліфорда - прийшла до мене. Виявилося, що, коли йому минуло вісімнадцять років, він зник із дому, прихопивши її коштовності і гроші, проциндрив їх, програв у карти, підробив векселі й утік до Лондона, де протягом двох років водився з усякою патолоччю. А мати страждала від тяжкої невиліковної хвороби і хотіла побачити сина перед смертю. Ми почали наводити довідки і вжили всіх заходів, щоб розшукати його. Довгий час вони не давали ніяких наслідків, але зрештою ми його таки знайшли, і він повернувся з матір’ю до Франції.

- Там вона й померла після тривалої хвороби,- провадив Монкс,- і на своїй смертельній постелі заповіла мені ці таємниці разом з невситимою лютою ненавистю до всіх, кого вони стосувалися, хоч заповідати мені ненависть не було потреби, бо її я успадкував ще здавна. Вона не хотіла вірити, що дівчина вкоротила собі віку, а тим самим і своїй дитині; щось їй підказувало, що народився хлопчик і що він живий. Я поклявся їй зацькувати його, якщо він мені десь попадеться, не давати йому ні хвилини спокою, переслідувати його з безнастанною жорстокістю, вилити на нього всю ненависть, яка переповнювала моє серце, і насміятися над образливим заповітом свого батька, довівши хлопця, якщо буде моя змога, до шибениці. Передчуття не обманули її. Зрештою я таки зустрів хлопця. Спочатку мені щастило, і якби не ці язикаті жінки, я б скінчив так само добре, як і почав.

Коли негідник схрестив на грудях руки й, охоплений безсилою люттю, став бурмотіти прокляття на самого себе, містер Браунлоу повернувся до вражених слухачів і пояснив, що старий єврей, давній спільник і довірена особа Монкса, дістав від нього велику винагороду за те, що заплутає Олівера в свою павутину, а в тому разі, коли Оліверові пощастить вирватися, то частину цих грошей єврей мав повернути. Коли вони засперечалися з приводу того, чи Олівер таки вирвався, їм довелося зробити вилазку до сільського будинку, де жив хлопець, щоб пересвідчитися, чи це справді він.

- А медальйон і обручка? - запитав містер Браунлоу, повертаючись до Монкса.

- Я їх купив у того чоловіка й жінки, про яких я розповідав вам, а ті вкрали їх у повитухи, а вона вкрала їх у небіжчиці,- відповів Монкс, не підводячи очей.- Ви знаєте, куди вони ділися.

Містер Браунлоу кивнув містерові Грімвігу, той зразу вийшов з кімнати і за мить вернувся, підштовхуючи місіс Бамбл і тягнучи за собою її чоловіка, який ішов без особливої охоти.

- Кого я бачу! - вигукнув містер Бамбл з удаваною радістю.- Невже це малий Олівер! Ой Олівере, якби ти знав, як я за тобою побивався!

- Припни язика, дурню! - буркнула місіс Бамбл.

- Кажу це від щирого, від щирого серця, місіс Бамбл,- відмовив їй наглядач робітного дому.- Невже я не можу дати волю своїм почуттям - це ж я виховав його в парафіяльному дусі,- коли бачу його у вишуканому товаристві прегарних леді і джентльменів! Я завжди любив цього хлопчика, наче він доводився мені рідним… рідним… - містер Бамбл затнувся, підшукуючи вдале порівняння,- рідним дідом. Олівере, любий мій, чи пам’ятаєш ти того достойного джентльмена в білому жилеті? Ох, Олівере, минулого тижня він пішов на небо в дубовій труні з посрібленими ручками.

- Годі вам, сер,- урвав його містер Грімвіг.- Погамуйте свої почуття.

- Гаразд, сер. Спробую їх погамувати,- відповів містер Бамбл.- Як поживаєте, сер? Сподіваюся, ви в доброму здоров’ї?

З цим привітанням він звернувся до містера Браунлоу, який підступив до шановного подружжя. Вказуючи на Монкса, містер Браунлоу спитав:

- Ви знаєте цього чоловіка?

- Ні,- рішуче відповіла місіс Бамбл.

- А ви часом його не знаєте? - звернувся містер Браунлоу до її чоловіка.

- Зроду його не бачив,- відповів містер Бамбл.

- І нічого йому не продавали?

- Ні,- відповіла місіс Бамбл.

- А чи не було у вас часом золотого медальйона й обручки? - запитав містер Браунлоу.

- Звичайно, ні,- відповіла наглядачка.- Невже нас привели сюди для того, щоб поставити нам такі безглузді запитання?

Містер Браунлоу знову кивнув містерові Грімвігу, і цей джентльмен знову з готовністю вийшов, накульгуючи, за двері. Але цього разу він повернувся в супроводі не гладкого подружжя, а двох паралічних жінок, які дибали, трясучись і похитуючись.

- Ви замкнули двері тієї ночі, коли вмирала стара Саллі,- сказала, підводячи висхлу руку, та, що дибала попереду,- але не змогли заглушити її голосу і заткнути щілини.

- Еге ж,- прошамотіла друга, озираючись і плямкаючи беззубими яснами.- Еге ж.

- Ми чули, як вона силкувалася розповісти вам, що зробила, і бачили, як ви вихопили з її рук якийсь папірець, а наступного дня простежили, як ви ішли до лихваря,- сказала перша.

- Атож,- підтвердила друга.- То був медальйон і золота обручка. Ми це розвідали і бачили, як ви їх забрали. Ми були там. Ох-ох, ми там були.

- І ми знаємо ще більше,- провадила перша.- Саллі часто розповідала нам, що молода мати сказала: коли їй стало погано, вона, передчуваючи, що їй не жити на світі, вирушила в дорогу, щоб померти біля могили батька своєї дитини.

- Може, ви бажаєте побачити самого лихваря? - запитав містер Грімвіг, роблячи крок до дверей.

- Ні,- відповіла місіс Бамбл.- Якщо він,- вона вказала на Монкса,- підібгав хвоста і признався - а я бачу, що це так,- а ви перебрали всіх цих старих відьом і натрапили на тих, кого вам було треба, то мені нема чого більше сказати. Я й справді продала ці речі, і вони тепер у такому місці, звідки ви їх ніколи не здобудете. Що далі?

- Нічого,- сказав містер Браунлоу.- Нам залишається тільки подбати, щоб обоє ви ніколи не займали ніяких громадських посад. Можете йти.

- Сподіваюся,- мовив містер Бамбл, сумовито озираючи присутніх, після того як містер Грімвіг вивів з кімнати двох старих жінок,- сподіваюся, що ця дріб’язкова нещаслива приключка не позбавить мене парафіяльної посади.

- Звичайно, позбавить,- відповів містер Браунлоу.- Раджу вам