Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

певні запитання, коли я плаватиму на животі серед доків? Тоді чому я це роблю? Чому?»

Кров досягла краю дерева й почала з невпинним «тук-тук-тук» крапати на підлогу. Іншої відповіді не було. Ґлокта відчув, як один бік його обличчя швидко засіпався. Знову взявся за сікач.

— Поглянь на це. — Він показав на розкидані по столу шматки кривавої плоті. — Поглянь, що ти вже тут утратив. А все тому, що не хочеш казати мені те, що я маю знати. Невже не цінуєш власних пальців? Тепер тобі від них жодної користі, хіба не так? Можу тобі сказати, що й мені від них жодної користі. Від них не буде жодної користі нікому, крім хіба що одного-двох голодних собак.

Ґлокта оголив дірку, що зяяла на місці його передніх зубів, і втиснув вістря сікача в дерево між Северардовими розчепіреними пальцями.

— Ще раз. — Він вимовляв кожне слово з крижаною чіткістю. — Що… ти сказав… Його Преосвященству?

— Я… не сказав йому… нічого! — По запалих щоках Северарда текли сльози, а його груди здригалися від ридань. — Нічого йому не сказав! «Валінт і Балк», там я не мав вибору! Та, бля, за все життя я жодного разу не розмовляв із Сультом! Навіть словом не перекидався! Ніколи!

Ґлокта на одну довгу мить зазирнув у вічі своєму практикові, своєму полоненому, намагаючись розгледіти правду. Довкола було тихо — тільки булькало Северардове змучене дихання. Відтак Ґлокта скривив губи й пожбурив сікач на стіл. Той загримів. «Нащо віддавати другу руку, коли ти вже зізнав­ся?» Він протяжно зітхнув, простягнув руку й лагідно витер сльози на блідому обличчі Северарда.

— Гаразд. Я тобі вірю.

«Але що далі? У нас залишається більше запитань, аніж раніше, а відповідей шукати ніде». Він вигнув спину, скривившись від болю у викривленому хребті, викривленій нозі й безпалій стопі. «Сульт, напевно, здобув свою інформацію деінде. Хто ще пережив Дагоску, хто ще побачив достатньо? Ейдер? Вона нізащо не наважилася б викрити себе. Вітарі? Якби вона хотіла розповісти все начистоту, то могла б зробити це тоді. Коска? Його Преосвященство нізащо не став би працювати з такою непередбачуваною людиною. Я сам користуюсь його послугами лише тому, що не маю іншого вибору. Тоді хто?»

Ґлокта перехопив погляд Фроста. Його рожеві очі не кліпали, а пильно дивилися на нього, ясні й жорсткі, наче рожеві самоцвіти. І тут головоломка склалася.

«Зрозуміло».

Ніхто з них не говорив. Фрост неквапом простягнув руку, не відводячи погляду від очей Ґлокти, а тоді обхопив Северардову шию обома товстими руками. Колишній практик міг хіба що безпорадно на це дивитися.

— Що…

Фрост злегка нахмурився. Коли він крутнув Северардову голову вбік, пролунав різкий хрускіт. «Просто й безтурбот­но, наче курку забив». Коли Фрост відпустив Северарда, його череп безвільно відхилився назад, дуже далеко назад, а з блідої шкіри на його скрученій шиї вистромилося щось неприродне й вузлувате.

Альбінос став між Ґлоктою та ледь відчиненими дверима. «Виходу немає». Ґлокта скривився, незграбно позадкувавши, і шкрябнув по підлозі кінцем ціпка.

— Чому?

Фрост повільно, але впевнено йшов уперед, міцно стиснувши білі кулаки. Його біле лице, прикрите маскою, не виражало нічого. Ґлокта підняв одну руку.

— Просто скажи мені чому, хай йому грець!

Альбінос стенув плечима. «Гадаю, деякі запитання все-таки не мають відповідей». Перекручена спина Ґлокти врізалась у вигнуту стіну. «І мій час вичерпано. Ох, що ж…» Він протяжно вдихнув. «Усе завжди було проти мене. Я не надто й заперечую, щоб померти».

Фрост здійняв білий кулак, а тоді загарчав. У його важке плече, глухо чвакнувши, глибоко вгруз сікач. Із рани йому на сорочку полилася кров. Фрост повернувся. У нього за спиною стояла Арді. Якусь мить усі троє витріщались одне на одного. А тоді Фрост ударив її в обличчя. Дівчина відхитнулася, врізалася в бік столу й безвільно опустилася на підлогу, перекинувши стіл. Поряд із нею загриміла на підлогу Ґлоктина скриня, посипались інструменти, розлетілися кров і кавалки плоті. Фрост почав розвертатися назад, хоча з його тіла досі стирчав сікач, а лівиця безвільно повисла.

Ґлокта вишкірив голі ясна. «Я не заперечую, щоб померти. Але переможеним бути не бажаю».

Він розставив ноги якомога зручніше, ігноруючи біль, що проштрикнув його безпалу стопу й передню ногу. Здійняв ціпок і втиснув великий палець у потайний засув у ньому. Цей ціпок за точними вказівками Ґлокти виготовила та сама людина, що виготовляла скриню для його інструментів. «І робота тут навіть тонша».

Щось легенько клацнуло: різко розчахнулося дерево на потайних петлях і відкрило двофутову голку з ясного, мов дзеркало, металу. Фрост пронизливо вереснув.

«Випад-випад, Ґлокто. Випад-випад».

Сталь утратила чіткі обриси. Перший випад майстерно проштрикнув Фростові груди з лівого боку. Другий безшумно проколов йому шию з правого боку. Третій проколов маску і злегка торкнувся вилиці; блискуче вістря клинка на мить показалося просто під білим вухом Фроста, а тоді стрімко вилізло назад.

Фрост стояв нерухомо, від легкого подиву здійнявши білі брови. А тоді з малесенької ранки в нього на горлі заструменіла кров і чорною цівкою потекла йому на сорочку. Він простягнув одну велику білу руку. Захитався. Кров забулькала з-під його маски.

— Фядь, — видихнув він.

Фрост повалився на підлогу так, ніби з-під нього раптом висмикнули ноги. Простягнув одну руку, щоб відштовхнутись, але сили в ній не було. Він забулькав — спершу шумно, а тоді тихо, — а відтак завмер. «От і все».

Арді саме сідала поряд зі столом. Із її носа лилася, стікаючи по верхній губі, кров.

— Він мертвий.

— Я колись фехтував, — пробурмотів Ґлокта. — Здається, це вміння ніколи не полишає людину остаточно.

Він перевів погляд з одного трупа на другий. Фрост лежав у темній калюжі, що поволі ширшала. Одне його рожеве око дивилося вперед, не кліпаючи навіть після смерті. Северардова голова звисала зі спинки стільця, його вуста були широко роззявлені в беззвучному крику, понівечена рука досі була в кайданку, а друга безвільно висіла. «Мої хлопчики. Мої очі. Мої руки. Їм усім кінець». Ґлокта насуплено подивився на закривавлений шмат металу, який затиснув у руці. «Що ж… Ми мусимо шкандибати далі, як уміємо, без них».

Скривившись, він потягнувся донизу й підняв двома пальцями впалу деталь ціпка, а тоді різко затулив нею криваву сталь.

— Не зачините за мене ту скриню?

Арді великими очима дивилася на інструменти, на Северардів труп із роззявленим ротом, на заляпаний кров’ю стіл, що лежав на боці, і на розкидані по підлозі кавалки плоті. Кашлянула і притиснула тильний бік долоні до рота. «Якось забувається, що інші люди не звикли мати справу з цими речами. Однак треба покладатися на всяку допомогу, яку можна здобути, а поступово привчати когось зараз трохи запізно. Якщо вона може рубонути людину сікачем, то може й понести один-два клинки, не мліючи».

— Скриню, — різко промовив Ґлокта. — Інструменти мені ще знадобляться.

Арді кліпнула, з дрожем у руках підібрала нечисленні розкидані інструменти й повернула їх на місце. Взяла скриню під пахву й дещо невпевнено підвелася, витираючи білим рукавом кров під носом. Ґлокта помітив, що в неї у волоссі застряг шматочок одного з пальців Северарда.

— У вас щось… — він показав на свою голову, — отут.

— Що? Ой! — Вона вирвала