Читати книгу - "Пробуджені фурії"

чи чуєш щось знайоме. Кожен, кого він уразить, призначив би йому відповідний образ.

— Звучить не надто вірогідно. Віймінти ж останнім часом не мали багато контактів із людьми, щоб таке напрацювати. Мечек поки що пробув при владі скільки, три роки?

— Чотири, — слабка усмішка. — Мікі, віймінти створені вбивати людей. Це їхнє початкове призначення, і йому вже триста років. Не можна сказати, чи не прожила якась вірусна система, запрограмована на таку стратегію, так довго і чи не вдосконалилася трохи за цей час.

— Ти колись зустрічала щось схоже?

— Ні. Але це не означає, що його не буває в широкому світі.

— Або тут.

— Або тут, — погодилася вона. Їй хотілося, щоб я пішов.

— А ще це може бути інша бомба за особистісною оболонкою.

— Може.

— Так, — я глянув на неї ще раз. — То як мені вибратися звідси?

— Кран, — вона на мить повернулася. Очі перебігли з півночі до мене і зустрілися з моїми. Вона кивнула вгору, де сталева драбина зникала в перехрещених металевих балках конструкції. — Просто дерися вгору.

Чудово.

— Бережися, Сильво.

— Берегтимуся.

Вона чмокнула мене в губи. Я кивнув, плеснув її по плечу і відійшов на кілька кроків. Тоді повернувся до драбини, поклав долоні на холодні металеві щаблі й поліз угору.

Драбина здавалася доволі міцною. Принаймні дертися нею було набагато приємніше, ніж висіти на обліпленому лисокрилами морському кряжі чи тинятися нетрями марсіянської архітектури.

Я вже заліз угору балками на кількадесят метрів, коли до мене долетів її голос.

— Гей, Мікі!

Я глянув униз. Вона стояла біля підніжжя драбини й дивилася вгору. Стулила долоні коло рота рупором. Я обережно розтиснув одну руку й помахав їй.

— Що?

— Я згадала. Григорій Іші. Ми вчили про нього в школі.

— Що ви про нього вчили?

Вона розвела руки.

— Пробач, я не знаю. Хто взагалі пам’ятає таке лайно?

— Точно.

— Чого б тобі не спитати у неї?

Хороше запитання. Посланська обережність була очевидною відповіддю. Але вперта недовіра наступала їй на п’яти. Відмова. Я не куплюся на славне повернення Квелли за зниженими цінами, які начебто влаштовували Кої з «Жучками».

— Може й спитаю.

— Ну, — рука піднялася у прощальному жесті. — Очі на сканери, Мікі. Лізь далі, не дивися вниз.

— Добре, — прогукав я вниз. — Ти теж, Сильво.

Я поліз. Станція тральщиків зменшилася до пропорцій дитячої іграшки. Море набуло текстури кованого сірого металу, привареного до похилого обрію. Сильва була цяткою, що дивилася на північ, а тоді зменшилася так, що я не міг її розрізнити. Або її взагалі вже там не було. Балки навколо втратили будь-яку подобу частини крана. Холодне вранішнє світло потемнішало до палахкотливого срібного сяйва, яке танцювало фігурками на металі, що були до сказу знайомими. Здавалося, що я геть не втомлююся.

Я перестав дивитися вниз.

Розділ сороковий

— Ну? — нарешті спитала вона.

Я визирнув із вікна на пляж Вчира і сонячний блиск на хвилях. І пляж, і вода помалу наповнювалися крихітними людськими фігурками, що вирішили насолодитися погодою. Офіси «Дзуринда-Туджман» були вищою мірою захищені від зовнішнього середовища, але все одно ми майже відчували, як наростає спека, майже чули чимдалі голосніший лемент і гомін туризму, що йшов з нею рука об руку. Я не говорив ні з ким відколи вийшов із конструкта.

— Ти казала правду, — я наділив жінку, що носила тіло Сильви Ошіми, косим поглядом, а тоді знову подивився на море. Похмілля повернулося ледь не сильнішим, ніж було. — Вона не бажає виходити. Ховається в якомусь зречницькому лайні часів дитинства, щоб упоратися з горем, і каже, що залишиться там.

— Дякую.

— Ага, — я дав вікну спокій і розвернувся до Трес і Відаури. — Ми тут упоралися.

По дорозі до глісера ніхто не говорив. Ми пропхалися крізь барвисто вбраний натовп, мовчки пробиваючись проти течії. Багато разів прохід нам звільняли наші обличчя — це було видно з міміки тих, хто квапливо відступав убік. Але під теплим сонечком та з самим купанням у голові мало хто рухався бодай з поверхневим рівнем уважності. Сьєрра Трес скривилася, коли її ногу зачепили крикливо забарвленими пластиковими пляжними прибамбасами, які хтось незграбно ніс, але чи то ліки, чи то самовладання утримали її від звуків і слів, які могли виникнути з болю. Нікому не хотілося розігрувати пам’ятної сцени. Тільки одного разу Сьєрра повернула голову глянути на когось особливо криворукого, і він практично втік од неї.

Агов, народ, — пробігла в моїй голові кисла думка. — Хіба ви вже не впізнаєте своїх політичних героїв? Ми йдемо звільнити вас усіх.

Пілот, що залишився на «Сонячних причалах», лежав на похилому борті глісера і вбирав сонце, як і всі довкола. Коли ми піднялися на борт, він сів і заблимав на нас.

— Швидко ви. Хочете повертатися?

Сьєрра Трес демонстративно озирнула яскравий пластик, що виднів довкола, скільки сягало око.

— А ти бачиш якісь причини затриматися?

— Гей, тут не так погано. Часом я приводжу сюди малих, вони добре розважаються. Тут збирається хороший народ, не такий, як ті гімнюки з задертими носами на південній частині. А, точно. Дядьку? Приятелю Рада?

Я здивовано глянув на нього.

— Що?

— Дехто питав про тебе.

Я зупинився. Прохолодне покривало посланської готовності, збризкане терапевтичною дозою радісного очікування. Похмілля відступило на виселок свідомості.

— Чого хотіли?

— Не сказали. Навіть не знають тебе на ім’я. Але описали доволі впевнено. То був священник, із тих північних диваків. Знаєш, такі з бородами та іншим лайном.

Я кивнув, а очікування роздмухалося до теплих, полохких вогників.

— І що ти йому сказав?

— Щоб заліз у сраку. У мене жінка з Шафрана, вона розповідала про те лайно, що вони його там заварюють. Я б цих гімнюків примотував до травосушки живим дротом, щойно забачивши.

— Він був молодий чи старий?

— Ой, молодий. І поводився так, що куди твоє діло.

В голові спливли слова Вірджинії Відаури. Благословенні одинокі вбивці проти намічених невірних.

Ну, не можна сказати, що ти цього не чекав.

Відаура підійшла й поклала долоню мені на руку.

— Таку…

— Повертайся з рештою, — тихо сказав я. — Я про це подбаю.

— Таку, нам треба…

Я усміхнувся до неї.

— Гарна спроба. Але я вам, народ, не дуже тепер і потрібен. І щойно у віртуальності я звільнився від останнього зобов’язання, яке мав. У мене тепер немає важливіших справ.

Вона пильно дивилася на мене.

— Все буде гаразд, — сказав я їй. — Вирву йому горянку й зразу повернуся.

Вона похитала головою.

— Ти й справді тільки цього й хочеш?

Слова