Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Шокований до глибин своєї темноельфійської душі, дроу виклав усе, як на духу, разом зі вмістом шлунку. Після чого ввічливий геомант подякував за надані знання та координати й пішов на пошук грибів прямо скрізь стіну печери. Тож, потративши ще трохи свого часу, Грегор таки зміг здобути необхідний інгредієнт та повернувся додому. Але те, що через місяць варки та відстоювання вийшло з крану приватної броварні Архімага, неможливо було випити, не набравшись жахливих вражень на усе життя. Бо навіть один-однісінький ковток того зілля повністю відключав зір, нюх, слух і тактильні відчуття, після чого, скоріш за все, якось впливав на гормони, бо наступала наймасштабніша панічна атака, яку тільки можна уявити. І Грегор Грейткіллс, провалявшись на підлозі своєї секретної броварні декілька годин, беззвучно горлаючи від ірраціонального жаху, вирішив, що смак гнилого листя та легкі нотки прянощів того не вартують. Тож, цю партію пива, прикріпивши до неї детальні інструкції, він теж подарував. Після чого його засипала подяками служба безпеки Фрідана. Кажуть, тамтешні кати були у захваті. Навіть орден якийсь виписали.

Але що таке орден від служби безпеки для справжнього бровара-мрійника, котрий думає лишень про те, як би зробити пиво не надкоштовною мікстурою, а просто смачним алкоголем?.. Доречі, дивина полягала як раз в тому, що, у якості експерименту, Грегор намагався зробити будь-який інший алкоголь. І тут вже його клята геніальність знов працювала, як треба. Бо за хоча б пляшку з лімітованої версії віскі на меллорновому гіллі та вина з палаючої калини шановний ректор Йордського Університету магії ледь не викликав на дуель власну заступницю. Він би і викликав, і хто зна, чим скінчилося б. Ті двоє ніколи не знають, де зупинитися в своїх суперечках. Але Грегор подарував обидвом Архімагам дві пляшки своїх «домашніх напоїв», як він це зве. Кажуть, герцогиня Бургундська навіть пригощала тим віскі свого племінника, Його Величність Ріордана Першого, короля Фрідана. Тож, можна сказати, що десятиріччя експериментів з виготовленням алкоголю не пройшли даремно. Але барон Грейткіллс, невиліковно хворий на комплекс відмінника, вважав діжки божественно смачних вина та віскі нічим іншим, як побічним продуктом його безталанності на ниві пивоваріння. І це, звісно ж, аж ніяк не поліпшувало йому настрій.

– Кожного дня у Фрідані працює сто двадцять чотири броварні, включно з монастирем імені Василя Синього. – Бурмотів Грегор, перевіряючи температуру вогню під котлами. – Кожного дня з-під їх руки виходить той чи інший сорт розкішного, чистого напою. І так з року в рік, з року в рік. Міняються пивовари, мруть від старості технологи, монастир святого Василя взагалі пережив три підпали та одне демонське нашестя! Але той самий, знаменитий хранківський ель як був смачним, таким п’ятдесят років поспіль і залишається!

Для тих, хто знав геоманта, його нинішній стан став би шоком. Бо, мабуть, ніхто з колег-магів навіть не бачив, щоб у барона Грейткіллс гнівно роздувалися ніздрі, а на обличчі відображався вираз глибокої прикрості. Більше за усіх шокувалася б, мабуть, Її милість баронеса Гуттеншпіц, Вища Магістр Землі, викладачка світлої химерології у Йордському Університеті. Бо вона й досі пам’ятала, як тоді ще талановитому  старшокурснику Грегору Нюлузькому прямо посеред практичного заняття відкусила половину руки бойова мантикора. Грегор навіть тоді не гнівався й не жалівся. Так, трохи погорлав, але гідності не втратив і  у лікарняне крило навіть ішов своїм ходом, про щось дуже глибоко розмірковуючи[2].

– Добре. Добре… Тож, спробуємо новий рецепт. – Повернувся до свого спокійного та врівноваженого тону геомант. – А що, як взяти грейткіллську пшеницю і…

Додумати  рецепт, що тільки-но утворювався в голові Архімага, йому не дали. Спрацював один з двох типів зв’язку, котрі мали найвищий пріоритет для чарівника. І, власне, були єдиними чином, яким з ним можна було зв’язатися, коли він тут. І з огляду на те, що викликав його саме Хісс, котрий чудово знав, що в ці моменти єднання творця з пивом Грегора краще не турбувати, мало статися щось дійсно  неординарне.

 – Слухаю, Хісс.

– Грегоре! Батечку! Ти не повіриш!

– Най тебе поміж гір розтягне, Хісс, чого ти так волаєш? – Поморщився навіть Архімаг від неконтрольованого ментального посилу дракона. – Що там так тебе збудило? Та невже Ріордан Перший відмінив Присягу Вищих  і відрікся престолу?

– Краще! Маркіза Брауні шмагає нашого Леончика!

– Щ-щ-що?.. – Здавалося, у бездоганному тілі віртуоза магії Життя стався збій. Чому б іще в Грегора пропав голос, а думки засипало найрізноманітнішими образами після  заяви Хісс.

– Ага, щоб мені якісного перегною не бачити, якщо брешу! Вона така до нас прийшла, мов: «А де барон?», а Леон такий: «А  нема!», а вона: «А де ж тоді?», а він: «У гнома  в бороді!». Ну  не  сподобалася йому вона ще після тієї  бійки у лісі, гадаю. Але ж проти сили й досвіду не надто багацько й  зробиш, егеж? І вона така: «Віконте, вас в дитинстві шмагали?», а він такий: «Та хто ж підніме руку на шляхетну кров?!», а вона: «Та я й  піднімати не буду!», руки на грудях схрестила, біля неї з порталу винирнув батіг. На хребет схожий, тільки метрів тридцять завдовжки і кожен хребець із шипами. І я-а-ак лусне по ньому!

– Чесне слово, як діти… – Втомлено похитав головою Грегор. Потім обернувся на свою, можна сказати, королівську броварню. Тяжко зітхнув. Активував захисну систему Хейзел, з поправкою на безболісне знешкодження. І відкрив собі шлях серед стихії, повертаючись до замку. Поки там ще є, куди повертатися.