Читати книгу - "Американські боги"

зітхнув Нансі, — прив’язують до дерева. І він там висить, як висів Середа. Висить дев’ять днів і дев’ять ночей. Ні їжі, ні води. Сам-самотою. І врешті того, хто чував, знімають із дерева. І якщо людина виживає... ну, малоймовірно, але може бути. А Середа отримує своє чування.

— Може, Алвісс пришле когось зі своїх, — розмірковував Чорнобог. — Гном і не таке може витримати.

— Я це зроблю.

— Ні, — відмахнувся Нансі.

— Так, — уперся Тінь.

Старі помовчали. Тоді Нансі запитав:

— Але чому?

— Бо якщо людина згодна на це, значить, вона по-справжньому жива.

— Ти здурів! — гримнув Чорнобог.

— Може й так. Але над Середою чуватиму я.

Коли вони зупинилися на заправці, Чорнобог оголосив, що його закачало і тепер він поїде спереду. Тінь не проти був перебратися у салон. Там він міг випростатись і поспати.

Вони їхали мовчки. Тінь почувався так, ніби зробив щось дуже химерне й дуже значне, але так і не розумів, що ж саме.

За якийсь час озвався Нансі:

— Слухай, Чорнобоже, а ти звернув увагу на Техно-хлопчика? Він мав незадоволений вигляд. Певне, залупився з кимось, хто влупив йому у відповідь. Найбільша біда з тими малими, що вони гадають, ніби знають все. І не хочуть вчитися — тільки добра прочуханка може їх навчити по-справжньому.

— Харашо.

Тінь розтягнувся на повний зріст на задньому сидінні. У ньому ніби було двоє, а то і більше людей. З одного боку, його сповнювало п’янке усвідомлення, що він щось зробив. Він зрушив із місця. Якби йому не хотілося жити, це не мало б значення, але йому хотілося жити. У тому-то і була відмінність. Він сподівався, що переживе чування, але готовий був померти за те, щоб бути живим. На мить йому здалося, що це найкумедніша річ на світі. Цікаво, чи Лора оцінила б жарт.

Був і хтось інший у нього всередині — можливо, Майк Айнзель, хоч Тінь і попрощався з ним після тієї перевірки у приозерському відділку. І цей хтось досі намагавсь осягнути всю картину в цілому.

— Індіанці поховалися, — сказав Тінь уголос.

— Га? — роздратовано перепитав Чорнобог з переднього сидіння.

— Є такі розмальовки для дітей: «Знайдіть індіанців, які сховалися на картинці. Чи зможете розгледіти всіх?». На перший погляд видається, що там тільки водоспад, скелі й дерева, а тоді, якщо тільки придивитися до картинки збоку, можна розгледіти, що в тіні причаївся індіанець...

Тінь позіхнув.

— Поспи, — запропонував йому Чорнобог.

— Але вся картина в цілому... — пробурмотів Тінь і заснув. Йому снилось, як поховались індіанці.

Дерево росло у Вірджинії. До нього було далеко звідусіль. Воно росло позад старої ферми. Аби дістатися до ферми, їм довелося майже годину нишпорити південніше Блексбурга, проїжджаючи вулицями з дивними назвами, на кшталт Глиниста гілочка чи Когутяча лапка. Вони двічі збилися зі шляху. Нансі та Чорнобог пересварилися і між собою, і з Тінню.

Вони зупинилися спитати дорогу в маленькому магазинчику біля підніжжя пагорба — дорога тут розгалужувалась. Із підсобки вийшов стариган і витріщився на них. На ньому був тільки джинсовий комбінезон і більше нічого. Навіть взуття не було. Чорнобог купив собі мариновану свинячу ратичку, що її вивудив із величезної банки зі свинячими ратичками на прилавку, і вийшов на веранду, аби нею поласувати. Нансі й чоловік у джинсовому комбінезоні тим часом малювали одне одному мапи на серветках, позначали повороти та місцеві орієнтири.

Вони знову вирушили в дорогу і за десять хвилин були на місці. На воротах була вивіска, що сповіщала: «Ясен».

Тінь вийшов із мікроавтобуса і відчинив ворота. Автівка заїхала досередини, забуксувавши в болоті. Тінь зачинив ворота. Пройшовся за автобусом, щоб розім’яти ноги. Коли автобус пришвидшився, довелося підбігти. Він насолоджувався тим, що його тіло рухається.

Відколи вони виїхали з Канзасу, він втратив відчуття часу. Скільки днів вони їхали — два? Три? Він не знав.

Тіло в салоні мікроавтобуса і не думало починати гнити. Тінь відчував його запах: легкий дух «Джека Деніелза», змішаний із чимось, схожим на скислий мед. Запах, одначе, не був неприємним. Час від часу Тінь діставав із кишені скляне око і вдивлявся в нього. Схоже, всередині воно покришилося, потріскалося від влучання кулі — але якщо не враховувати щербинки з одного боку райдужної оболонки, поверхня була цілою. Тінь перекочував око в руках, катав, крутив пальцями. Це був трохи моторошний сувенір, але з ним було на диво затишно: здавалося, що Середа був би в захваті, якби дізнався, що Тінь має його око.

Ферма була темною і зачиненою. Луки позаростали й мали занедбаний вигляд. Дах із заднього боку будівлі обсипався і був накритий чорною целофановою плівкою. Вони переїхали через пагорок, і Тінь побачив дерево.

Дерево вкривала сріблясто-сіра кора. Воно виросло вищим, ніж фермерський будиночок. Найгарніше дерево, яке Тіні доводилося бачити: воно мало щось потойбічне, але при цьому було цілковито матеріальним і майже досконало симетричним. А ще Тінь його одразу впізнав: спершу був подумав, чи не зустрічав його уві сні, а тоді зрозумів, що безліч разів бачив його зображення наяву. Саме це дерево було на шпильці для краватки Середи.

«Фольксваґен» трусився і підстрибував по лужку, зупинившись метрів за десять від стовбура. Під деревом стояло три жінки. Спершу Тіні здалося, що то сестри-Зорі, але за мить він зрозумів, що помиляється. Цих трьох жінок він не знав. Жінки мали зануджений і втомлений вигляд, ніби вже давно тут стояли й чекали. Кожна із них тримала по дерев’яній драбині. У найвищої був іще коричневий мішок. Вони нагадували набір матрьошок: перша була майже така сама висока, як Тінь, ще одна була середнього зросту, а третя — така низенька і згорблена, що на перший погляд здавалася дитям. Проте всі троє були дуже схожі — було щось таке у них на чолі, чи в очах, а може, у формі підборіддя. Тінь не мав сумнівів у тому, що це сестри.

Коли мікроавтобус зупинився, найменша з жінок зробила реверанс. Інші дві просто позирали на них. Вони курили одну цигарку на трьох, і докурили її аж до самого фільтра, відтак одна з них загасила недопалок об корінь дерева.

Чорнобог відкрив задні двері мікроавтобуса. Найвища жінка безцеремонно відсунула його вбік, підняла тіло Середи і понесла його до дерева — легко, ніби це був мішок із борошном.

Вона поклала