Читати книгу - "Янтарне скло"

Лірою, котра застигла в його обіймах. Але коли хвиля вичерпала свою силу та відкотилася, вогкі скелі залишилися стояти на своєму місці: з долею не можна сперечатися, і ні його, ні Лірин відчай не зрушив стрімчаки на жоден сантиметр.

Віл не знав, скільки часу в його душі вирувала лють, але зрештою вона втамувалася, і після струсу океан став спокійнішим. Води й досі були бурхливими, і не виключено, що вони мали залишитися такими назавжди, проте цунамі вже минулися.

Діти повернулися до Ксафанїї та побачили, що вона все розуміє і так само сповнена суму, як вони. Однак вона бачила далі, ніж вони, і в її обличчі світилася тиха надія.

Віл проковтнув клубок у горлі:

— Гаразд, я покажу вам, як зачиняти вікна. Але перед цим я мушу прорізати ще одне та створити ще одну примару. Я нічого не знав про них, інакше я виявляв би більшу обачність.

— Ми подбаємо про примар, — промовила Ксафанія.

Віл узяв ніж і став обличчям до моря. На його подив, руки в нього зовсім не тремтіли. Він прорізав вікно до свого рідного світу, і перед їхніми очима постав великий завод чи хімічний комбінат — будівлі та резервуари-сховища були поєднані складною мережею труб, на кожному куті палало світло, а в повітря здіймалися тонкі хмарки пари.

— Дивно, що ангели не вміють зачиняти вікна, — зауважив Віл.

— Твій ніж є витвором людських рук.

— Я так розумію, ви збираєтесь зачинити всі проходи, крім одного, — казав Віл. — Того, що веде зі світу мертвих.

— Так, даю тобі слово. Проте є одна умова, і, гадаю, ви її знаєте.

— Знаємо. А чи багато існує вікон?

— Тисячі. Головне — це та жахлива прірва, що її створила бомба, та величезний прохід, прокладений лордом Ізраелем із його рідного світу. Їх обидва треба буде зачинити, і ми це зробимо. Але існують і численні менші вікна іншого походження, деякі з них розташовані глибоко під землею, деякі — високо в повітрі.

— Баруг і Балтамос казали мені, що вони використовують ці проходи, щоб подорожувати між світами. Тож ангели більше не зможуть цього робити? Ви будете обмежені рамками одного світу так само, як ми?

— Ні, в нас є інші способи переходити зі світу до світу.

— А нам можна буде навчитися користуватися цими способами?

— Так. Ви можете навчитися цього так само, як навчився Вілів батько. Цей спосіб заснований на здатності, котру ви, люди, називаєте уявою. Але слід пам'ятати, що це не вигадування, а різновид бачення.

— Тож це буде не справжня подорож, а лише удавання… — промовила Ліра.

— Ні, —відповіла Ксафанія, — зовсім ні. Удавати легко, натомість переміщатися так набагато складніше, проте це дуже близько до справжньої подорожі.

— Мабуть, це як читати алетіометр? — поцікавився Віл. — Щоб навчитися цього, треба буде вчитися все життя?

— Для цього справді доведеться багато працювати. Ви що, вважали, що досить буде клацнути пальцями, й ви опинитесь де завгодно? Все те, що корисне, варте зусиль. Але у вас є друг, що вже навчився дечого, і він міг би вам допомогти.

Віл і гадки не мав, хто це може бути, і в нього не було настрою питати.

— Зрозуміло, — зітхнувши, промовив він. — А ми ще коли-небудь вас побачимо? Чи зустрічатимемо ми ангелів після того, як повернемося до своїх світів?

— Навіть не знаю, — відповіла Ксафанія. — Проте не варто витрачати все життя на очікування.

— А ще, я гадаю, треба буде зламати ніж, — сказав Віл.

— Так.

Розмовляючи, вони час від часу кидали погляд на вікно, що висіло перед ними. На заводі палали вогні, і було зрозуміло, що він працює на повну потужність: гуділи машини, змішувалися хімікати, люди виробляли продукцію та заробляли собі на життя. Таким уже був рідний світ Віла.

— Що ж, дивіться, як я це робитиму, — промовив хлопець.

Він показав ангелові — як це колись показав йому самому Джакомо Парадізі, — як намацувати крайки вікна кінчиками пальців та защипувати їх. Потрохи вікно та завод за ним зникли.

— А чи обов'язково зачиняти проходи, що були створені не магічним ножем? — спитав Віл. — Я впевнений, Пил витікає лише крізь вікна, прорізані ножем. Усі інші, мабуть, існують уже тисячі років, однак Пил і досі існує.

— Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде.

— А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам'ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги.

— Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія.

— Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра.

— Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра.

Слово «завтра» чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала.

— Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла.

Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині.

Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула.

— Що таке? — поцікавився Віл.

— Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними?

Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею.

— О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади…

— Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я