Читати книгу - "Мальва Ланда"

— гасло! — Бумблякевич обвів тріюмфальним поглядом присутніх.

— Вони гукнули: «Дефіляда в Москві!» А ти… ти відказав: «Кров!., кров… по…» зараз згадаю… по…

Бумблякевич і сам натужно морщив чоло: по чому ж там кров?.. І тоді йому пригадався кучер… По соломі!

— …по соломі! «Кров по соломі!» — мов скелю скинув із пліч Цитрон.

Бумблякевич не вірив власним вухам, адже про гасло він нікому не розповідав. Звідки Цитрон міг знати його? Невже і справді вони прожили два паралельних життя? Одне триваліше, а інше зовсім коротке — дві сторони людської душі, кожна по-своєму…

Цитрон перехилив чарку і винуватим поглядом зиркнув на Бумблякевича.

— Вибач, Бумблику, я не хотів тобі вчинити прикрість.

— Та ні, нічого… Але все це якесь таке дивне… незбагненне…

— Ой, хлопці, та дайтеся на стримане, — сказала Ганця.

— Не беріть си дурного до голови. Поволі воно все виясниться, вляжеться, допасується. А во дивіться на Помідора, щаслива людина!

Помідор, дорвавшись до напоїв, догодив собі так, що поклав голову на стіл і заснув.

— Правду Ганця каже, — кивнув Соломон, — ану ще по чарці. Така ж бо радість — ми знову вкупі! Нам вас так не вистачало! Не журіться, ви тут не занудитеся. У неділю до храму приходять такі парафіянки — умццц! — пальчики обслиниш! Скажи, Дзюню!

Дзюньо тільки відкрив рота, як тут-таки втрутилася Ганця:

— Я ті скажу! Я ті скажу! Стуль писк, старе пудло![122]

— О, Ганцю, то ви ревнуєте? — засміявся Цитрон. — А є справді до кого ревнувати?

— Де, там! — відмахнулася Ганця. — Самі вертихвістки. Теж мені парафіянки! Тільки те роблять, що очками стріляють. Особливо ті три сестрички, котрих мій Дзюньо вилікував.

— А-а, — закивав Соломон, — три сестрички… Гарні бестії. Але чекайте, — до Бумблякевича, — ви їх маєте знати. Кажуть, що ви побували у них в гостях і навіть разом відбули мандрівку до замку.

— Три карлиці? — перепитав Бумблякевич.

— Які карлиці?! — замахав руками Соломон. — Які карлиці?! Вони колись були карлицями, але наш Дзюньо, наш чарівник, за три сеанси перетворив їх на таких кралечок, що рівних їм хіба в кіні зобачиш. Між іншим, це вони й змалювали ваші подвиги. Віддані прихильниці славетного Бумблякевича, переможця піратів і драконів. Наш Дзюньо чинить справжні чуда. Уявіть собі, що з'явилися разом із тими карлицями ще дві особи, чи то пак півтори — панна з двома головами. Щоправда одна голова у неї була під пахвою.

— Це Лютеція з головою Адольфини! — зрадів Бумблякевич.

— Так от — наш Дзюньо повернув Адольфині її тіло, а Лютеція знову стала паном Цибулькою, оскільки голова останнього посіла таке саме тіло, яке мала й колись. Цієї неділі я їх маю вінчати.

Бумблякевич відчув під серцем тихе сичання ревнощів. Клятий Цибулька! Він уявив собі, як тепер має виглядати Адольфина з тілом Лютеції, панна, яку він позбавив невинності і тим уже мовби заслужив певне право на неї. Не міг собі навіть уявити, що вона могла погодитися на цей шлюб. Адольфина! Така схожа на Мальву його мрій завдяки тому, що образ Адольфини наклався на ефемерний образ Мальви, баченої в дійсності тільки мигцем на балю, і поволі витіснив його так, що Бумблякевич уже й не міг відтворити його у своїй пам'яті. Та, зрештою, в омріяної Мальви і реальної Адольфини виявилося надто багато спільних рис, аби ця обставина не збурила у Бумблякевичу нового спалаху почуттів. Вся любов, яку він плекав до Мальви, Мотрі і Хіврі вихлюпнулася на новий об'єкт. А те, що цей об'єкт із кожною хвилиною усе безнадійніше вислизав із рук, віддалявся і ставав чужим, напоювало його душу розпачем і болем, бажанням негайно втрутитися. Він готовий був мчати до її оселі і за будь-яку ціну перешкодити шлюбові, переконати її, полонити, не віддати нікому. Але порив його потамували сутінки і втома.

АДОЛЬФИНА

1

За сніданком Бумблякевич вияснив, що Адольфина мешкає з трьома сестрами у будиночку, якого їм збудували вдячні однороги, коли дізналися, що вони найближчі колежанки Бумблякевича.

— Вони ж там і сад впорядкували, і живуть усі разом зі своєю матінкою, — розповідав Соломон.

— А-а, то й матуся із ними? Передумала вдавати з себе покійницю?

— А хто ж нам борщі буде виварювати? Матінка сестер — незрівнянний кулінар. А яке вона вересове пиво варить! А які пишні квіткові настоянки вичакловує! А які фантазійні пляцки пече! У ніч на неділю вона варить величезний казан борщу, яким причащаються усі наші прихожани. А цієї неділі в їхньому саду відбудеться весілля. У суботу на світанку мисливці й рибалки вирушать на лови, а господині з цілої околиці зберуться там, аби наготувати вгощення. Мусите конче їх провідати. Вони будуть нетямитися від щастя. Я разів, може, зо двадцять розповідав їм про вас, а їм усе мало, усе поривалися рушити за вами услід.

2

Сестри мешкали по той біг гірського хребта, геть зарослого квітучим ворсом вересу, і Бумблякевич, аби не робити великого гаку, подався навпростець через гору. Медовий дух вересу бив у ніздрі і п'янив, підмовляючи впасти на моріжок і полежати, заплівши погляд у білі пухкеники неба. Піднявшись на гребінь, побачив будиночок серед кущів пахнющого жасмину і бузини.

— Пане Бумблякевич! Не вірю! Невже ви? — раптом вигулькнула з-за кущиків матуся сестричок з кошиком вересу. — Ви до нас? Дайте, дайте, я вас поцілую. Як же мої ластівочки будуть втішені! Вони ж за вами услід подалися та ще й мене стару з собою поволокли. А тут надибали ми на добрих людей і лишилися. Ви вже либонь чули про моїх донечок? О-ой, тепер ви їх не пізнаєте! Краса неземна! Чесно кажучи, їм і раніше ніц не бракувало, але тепер то такі зозульки, що тільки смакувати. Шкода тільки, що вони втратили свій безцінний дар — читати чужі думки. Але що я багато пашталакаю, ходімо, я вас проведу. Сідайте позад мене.

І з тими словами стара осідлала кошик, а Бумблякевич, до пуття не розуміючи, що його чекає, слухняно примостився за її спиною. Стара брикнула ногами, і вони по густому й пружному вересу, як по снігу на санях, помчали вдолину, тільки зашелестіло. Вітер свистав у вухах, вривався у вуста і забивав подих, метелики й комахи стріляли в обличчя, лілові хвилі вересу розбігалися вусебіч і котилися вдаль, а бабця, нахиляючись то вліво, то вправо, спритно кермувала кошиком, правуючи до свого обійстя. Розгін був такий шалений, що Бумблякевич заціпенів і з жахом думав про те, що їх чекає внизу. А там уже кошик вилетів простісінько у