Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

мети всього його життя — приведення до влади в Україні нормальних людей. Не вождів, не лідерів, не месій, не диктаторів, не феноменів, не вундеркіндів, не геніїв, а Нормальних Людей.

Але, усвідомлюючи це, Зорій зізнався сам собі й у тому, що зараз щось вдіяти, щоб змінити ситуацію і знову взятися за здійснення головного плану свого життя, він не може. Адже полковник звалив на свої плечі відповідальність за долю країни, а це не лише вершина влади, це насамперед — люди. Файлов, Шершун, Сашко й Ніна Теслі, Яруга, «Атех» та інші, які пов’язали своє життя і… смерть із Зорієм — за всіх він відповідає. Так, і за смерть також.

В уяві випливли обличчя полковника Файлова, письменника Сашка Теслі. Сашко, Сашко… Чи ж ти ще живий, чесна моя людино, совісний ти мій, хрест ти мій, що на все життя…

Богдан Данилович знав, з чого починати пошуки зниклого Сашка Теслі. Нічого іншого ще ніхто не придумав, як зателефонувати в міліцію. І Зорій теж це зробить. Звичайно ж, він зателефонує не просто черговому, а до свого кореша Петра Симка.

Той зрадів, адже після останньої їхньої зустрічі з приводу затримання «терориста» Пацька вони не бачилися.

— Петруччо, ось ти мені скажи: якби оце я не подзвонив, ти, свинюка така, і не згадав би про давнього друга, чи не так?

— Звичайно, «чи не так». Я все чекав, чекав, поки мій «давній» друг хоча б телефоном привітає мене з присвоєнням чергового і, мабуть, уже останнього військового звання. Ну, думаю, якщо сьогодні не подзвонить, то наберу його сам і запрошу увечері на чарку чаю.

— Вибачте, Петре Олександровичу, винен. Така подія — розмовляю з вельмишановним паном полковником, а сам, як Омелько з конопель: «Петруччо!» Ще раз прошу вибачення, пане полковнику… — напустив суворості Богдан Данилович і з іронією додав: — міліції.

Це, звичайно, Зорій зробив даремно. Він добре пам’ятав, що Петро Симко понад усе мріяв служити в органах держбезпеки й отримувати не спеціальні звання, як у міліції, податкових органах, митниці, прокуратурі тощо, а справжні, військові, як в армії чи СБУ. І Зорій спробував швидко реабілітуватися.

— Петрику, друже мій вірний, я ж не знав про звання. Та я тебе вітаю і радий, як ніхто інший. Ти заслужив полкана давно, і тільки таке, як у тебе, нерозумне начальство могло до цього часу зволікати зі справжньою оцінкою твоїх заслуг перед нашою державою. Честь тобі і хвала…

— Богдане, не блазнюй, — перебив словесний потік Зорія Симко. — Я нічого іншого, крім підколювань, від кадебіста

(І не чекав. Але, попри нещирі вітання, я запрошую тебе сьогодні посидіти зі мною увечері в нашому улюбленому шиночку.

Петре, вибач, я ж тільки з любові, тільки з любові. І вечір мій сьогодні твій. Із задоволенням подивлюся, як ти триматимеш у роті аж три великі зірки. Чи, може, треба зразу шість?

Погонів же два, а три на два — шість.

Ну тебе к бісу! От ти не можеш без підй…ок. Усе. До дев’ятнадцятої години.

— Та ти що, хіба ж я витримаю тепер до дев’ятнадцятої? Давай раніше. Не тобі розповідати: раніше сядеш — раніше вийдеш.

— Ні, раніше не можу. Черговий глухар з нагоди присвоєним звання на мене повісили. Справа виїденого яйця не варта, а часу забирає багато. Хоча й перспектива відома — нещасний випадок. Тільки от установити, хто цього разу вкоротив собі піку через дурість чи самовпевненість (що одне й те саме), буде нелегко. Скільки їх «на дні морському» з рибами спілкується! Та й знайти буде непросто.

— А з яких це пір тобі «битовуху» довіряють розслідувати?

— Та ні, можливо, тут зовсім і не «битовуха». На березі Дніпра, внизу за течією недалеко від Києва знайшли акуратно складений одяг якогось мужика, а його самого й слід простив. Точніше — деякі сліди на піску все ж залишилися. І свідчать вони про те, що, можливо, він не зовсім добровільно там купався. Я там знайшов сліди щонайменше трьох людей і, схоже, вони там не стояли чи ходили спокійно. Берег поораний ногами добряче. Можливо, билися чи боролися. Я перевірив оперативні зведення й заяви про зникнення людей — нічого не годиться до мого випадку.

— А той одяг, що знайшли на березі, у тебе? — схвильовано запитав Зорій.

— Так, у мене.

— А можна на нього подивитися?

— Звичайно, можна. А навіщо це тобі?

— Та тут така справа… Я тобі й подзвонив, щоб… — Зорій запнувся, — коротше: у однієї знайомої зник чоловік, і…

— Коли?

— Ну, вона думає, днів зо два тому.

— Гаразд, приїзди о вісімнадцятій до мене на роботу, подивимося одяг, а потім — у шинок.

Коли Петро Симко «відбився», Зорій набрав номер квартирного телефону Теслів. Доки слухавка нудила довгими гудками, Богдан Данилович судомно добирав слова, якими він звернеться до Ніни Теслі. Ще ж нічого конкретно не відомо, радше той знайдений на березі річки одяг жодного стосунку до зникнення письменника не має, а Зорій лише стривожить серце жінки, яке й так, без сумніву, вже передчуває біду. Богдан Данилович і сам, хай Бог простить, думає, що сталося найгірше. Такі ж записки просто так, для жарту, не пишуться.

Гудки й далі залишалися монотонними. Зорій поклав слухавку і глянув на годинник. До вісімнадцятої ще довго, треба буде зателефонувати пізніше. Коли це його рука, що так і лежала на апараті, смикнулася через різкий звук дзвінка. Зорій умить підніс трубку до вуха: «Алло!»

— Богдане Даниловичу, здрастуйте. Це Ніна Тесля вас потурбувала.

— Здрастуйте, Ніно