Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— До Ліверпуля, Ядзю, до Ліверпуля!

— Ти є оббріхувач. То я зрозуміла ще у Вапнярці, коли ти вночі, як крадій, міняв табличку на могилі матері. То я все зрозуміла ще тоді, але… але… хотілося вірити, що…

— Ядзю! Тільки без міжнародних ускладнень і сліз!

— Ти є негідник, негідник! Блазень і… — Її голубі очі наповнилися вологою і геть затопили блакитні озерця, як це часто трапляється напровесні після несподіваної повені.

Ядвіга повернулася і, навіть не оглянувшись, побігла вниз до Хрещатика. Сідалковський через плече кинув їй услід прощальний погляд, повний смутку і болючого щему. На душі стало порожньо і байдуже.

— А ля Європа, мадам! Ви сьогодні перекреслили моє життя. Я вас зараз розчавлю, як озерну жабу-зелепуху…

Признайтесь, що все те, що ви сказали, брехня!..

— Не брехня, Сідалковський, не брехня. Вчора був обласний суд! Не підходь до мене… Обласний розібрався, що й до чого… Обласний не купиш…

Сідалковський, криво посміхаючись, опустився ще на один камінь нижче.

— Мадам, сьогодні суд не купується! Не ті часи! Сьогодні у світі є інші дивіденди. — Він раптом згадав Веніаміна Олександровича Жереха. — Сильніші від грошей…

— Від грошей нічого сильнішого нема. Я знаю, — заперечила Карапєт. — Ти мені баки не забивай, і вообще…

— Я не забиваю, мадам, але прошу дослухати моє останнє слово, якого мені на цьому суді не дали сказати. Останнє, прощальне, мадам… Наберіться мужності й терпіння, — Сідалковський цієї хвилини ще вірив у силу Жерехових зв'язків. — Гроші — то ніщо! Гроші— то папірці! Є щось сильніше від грошей! Сильніше — і таке, знаєте, невидиме. Як марево на сірому обрії. Воно ледь-ледь мерехтить на сонці… Це Блат, мадам! Його величність Блат! Блат — понад усе! Блат — вище честі й совісті! Запам'ятайте це, мадам! Це так само корисно і так само небезпечно, як літати на саморобних лайнерах. Те і те тримається в повітрі! А все решта — міраж, фата моргана! Таке се ля ві, мадам. А тепер гуд бай, як кажуть на Темзі!

Сідалковський повернувся, востаннє демонструючи матусі Карапєт свій зразковий профіль. Хоча в душі його уже панував той настрій, який, мабуть, був тільки в Наполеона після битви при Ватерлоо, він ще не втрачав надії. «У резерві є Жерех і дядя Філя на чорний день», — заспокоїв він сам себе, прямуючи до найближчого ресторану, звідки й збирався негайно зателефонувати Веніамінові Олександровичу. Небо висіло над ним безхмарне, по-весняному тепло пригрівало сонце. Сідалковський пройшов повз «чортове колесо», що почало цього року свої перші оберти, і, вискочивши на підніжку тролейбуса, помчав в улюблений Жерехом ресторан «Лейпціг».

Недбало кинувши швейцару на руки пальто і шарф, тихо, але чітко мовив:

— Замість номерка з мене п'ятірка. — І з гідністю, хоч і без супроводу, почав підніматися нагору.

Швейцар чемно вклонився спині Сідалковського і, відкопиливши нижню губу, прицмокнув язиком: «Аристократія, брат! Пана по халявах видно…»

Дами, розрум'янені танцями, міцними напоями та імпортною пудрою, скидали з чола спітнілі пасма і з-під руки зиркали на красеня-одинака. Кожна з них готова була негайно скласти йому компанію. Сідалковський піднявся на другий поверх, як на палубу дредноута, хазяйським оком оглянув інтер'єр. Потім наблизився до величезного дзеркала з плетеними вензелями на чорних вирізьблених рамах. Сперся рукою на перила, що ще зберегли патріархальну позолоту пізнього ренесансу, і критично оглянув у дзеркалі себе. Проте залишився задоволений.

Підійшов офіціант і поцікавився, де б Сідалковський бажав сісти і що хотів би замовити.

— Один столик і два обіди на дві персони. Поважні персони! — підкреслив він.

— Обіди комплексні?! — чи то ствердив, чи то запитав офіціант.

— Два персональних. На власний смак, без програми. І телефон.

— Телефон у кабіні,— кивнув офіціант і так само раптово щез, як і з'явився.

Але до кабіни Євграф не дійшов. У самому куточку, біля вікна, він помітив миловидний профіль одинокої дами, яка здалася йому знайомою. Сідалковський не можна сказати, що одразу обімлів, але й не вдав, що вона йому так само байдужа, як матуся Карапєт. Ще раз окинув критичним оком рівненький носик Тасі-Раї, мовив сам собі: «Йду на жертву!» А вголос сказав:

— Серденько, ви на моєму життєвому шляху так само несподівано з'являєтеся, як і щезаєте. Ще одна така раптова зустріч — і вважайте, що я сердечник на все життя. Так не можна зловживати здоров'ям. Особливо чужим… Кого я ніколи не мріяв побачити, то це вас. Ви в моєму житті, як буревісник. Буревісник нещасть, — Сідалковський згадав ту ніч, що він присвятив Тасі, а втратив Айстру. — Коли я вас щойно побачив, то подумав — нещастя мені не уникнути. І все одно я підійшов до вас. Я намагаюсь з вами бути холодним, як сталь, але магніт вашого серця, уже зараз відчуваю, збиває стрілку мого життєвого компаса з заданого курсу.

Тася-Рая сиділа мовчки, як залізобетонний монумент. Тільки якось перелякано супилась, ніби казала: «Щезніть з моїх очей. З далекого плавання сьогодні повернувся чоловік».

Сідалковському вона була ні до чого, як і того пам'ятного вечора. Але, помітивши її маленький носик, ренесансні форми, що загрожували щедро декольтованій сукні розчахнутися навпіл, продовжував ятрити душу їй і собі. Фрази складалися із звичайних слів, але сплелися в такому химерному плетиві, як деякі сучасні романи, що в Тасі від того підкошувалися ноги.

Євграф, можливо, успішно завершив би свою чудову, як на його власний погляд, думку про те, що він тепер самотній, як і його квартира без такої чарівної жінки, як Тася-Рая, все одно що вазон без вази, коли б не отой несподіваний удар з тилу, що повалив його з ніг. Сідалковський спочатку злетів тільки з стільця, але чомусь не вгору, а вниз, а вже потім розвернувся і вибив з грудної клітки якогось громадянина весь запас кисню…

Коли той підвівся і зробив кілька затяжних ковтків, аби наповнити повітрям свої легені, Євграф розчаровано помітив, що його удар був посланий як цінна бандероль не за адресою, і дуже пожалкував про це. Могутній