Читати книгу - "Інститут"

190
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 132 133 134 ... 141
Перейти на сторінку:
шерифа й досі отримує зарплатню від округу, принаймні поки що, але важко сказати, які саме в неї зараз функції. Ронні Ґібсон, відсутня в ніч нападу загону місіс Сіґсбі, тепер була в. о. шерифа округу Фейрлі, але скільки це протриває, не знає ніхто; ходили розмови, щоб перевести відділення шерифа в сусіднє місто Даннінг. А Венді взагалі ніколи не була особливо придатна для роботи польової правоохоронниці.

— Де поліцейська Венді? — запитав Сміт. — Мабуть, у будинку?

— А де Стекгаус? — парирував Тім. — Ви, мабуть, дізналися про поліцейську Венді від нього, бо ж та Сіґсбі загинула.

Сміт стенув плечима, засунув долоні в задні кишені нових джинсів, хитнувся на п’ятах і роззирнувся навколо.

— Ну й красиво ж тут, правда? — «Красиво» прозвучало як «крафиво», але шепелявість справді була зовсім незначна, майже непомітна.

Тім вирішив не розпитувати далі про Стекгауса. Було очевидно, що це йому нічого не дасть, і крім того, зі Стекгаусом давно покінчено. Він може бути в Бразилії; може бути в Аргентині чи Австралії; може бути й мертвим. Тіма не хвилювало, де він. І цей шепелявий має рацію: нема сенсу ходити околясом.

— Помічниця шерифа Ґалліксон у Вашингтоні на закритому слуханні у справі стрілянини, що відбулася минулого літа.

— Я гадаю, вона там з історією, на яку ті люди в комітеті купляться.

Тім не мав наміру підтверджувати це припущення.

— Вона також відвідає зустрічі, де вирішиться майбутнє правоохоронних органів тут, в окрузі Фейрлі, оскільки найманці, яких ви відправили, вбили більшу частину.

Сміт розвів руками.

— Я і люди, з якими я працюю, не мають до цього жодного стосунку. Місіс Сіґсбі діяла цілком самостійно.

«Може, й правда, та не зовсім, — міг би сказати Тім. — Вона діяла так, тому що боялася вас і людей, з якими ви працюєте».

— Я так розумію, що Джорджа Айлса і Гелен Сіммз тут уже немає, — сказав містер Сміт. «Фіммз» замість «Сіммз». — Юний містер Айлс у дядька в Каліфорнії, а міс Сіммз у дідуся з бабусею в Делавері.

Тім не знав, звідки цей шепелявий узяв інформацію (Норберт Голлістер давно щез, мотель «Дюпрей» зачинився, а перед ним з’явилася табличка «НА ПРОДАЖ», яка там, найпевніше, надовго), але інформація була правдива. Тім і не очікував утекти непоміченими, це було б наївно, але йому не подобався обшир знань про дітей у містера Сміта.

— Це означає, що Ніколас Вілгольм і Каліша Бенсон досі тут. І, звісно, Люк Елліс. — Усмішка з’явилася знову, цього разу тонша. — Винуватець усіх цих прикростей.

— Що вам треба, містере Сміт?

— Насправді небагато. Ми до цього ще дійдемо. А тим часом дозвольте вас похвалити. Не лише за сміливість, яка була очевидною в ніч, коли ви напали на Інститут, по суті, самотужки, а й за турботу, яку ви з поліцейською Венді показали по закінченні тих подій. Ви їх примістили, так? Спочатку Айлса, десь через місяць після повернення в Південну Кароліну. Дівчинку Сіммз — через два тижні після нього. Обох відправили з історіями про те, як їх з невідомих причин викрали, тримали невідомо скільки часу в невідомому місці, а тоді відпустили… теж із невідомих причин. Ви з поліцейською Венді спромог­лися організувати все це, хоча в самих вас справи йшли досить скрутно.

— Звідки ви про це все знаєте?

Настала черга шепелявого не відповідати, але це пусте. Тім здогадувався, що принаймні частку інформації він отримав прямо з газет чи інтернету. Повернення викрадених дітей завжди потрапляє в новини.

— Коли черга Вілгольма й Бенсон?

Тім поміркував, тоді вирішив відповісти:

— Нікі вирушає цієї п’ятниці. До дядька й тітки в Неваду. Його брат уже там. Нік не в захваті від поїздки, але розуміє, що не може тут залишатися. Каліша побуде ще місяць-два. У неї є сестра, на дванадцять років старша, живе в Г’юстоні. Каліша з нетерпінням очікує зустрічі з нею.

Це була частка правди. Як і решта дітей, Каліша потерпала від ПТСР.

— І їхні історії також витримають поліцейську перевірку?

— Так. Історії досить прості, і, звісно, вони всі бояться, що з ними станеться, якщо розкажуть правду. — Тім замовк. — Хоча їм навряд чи повірили б.

— А юний містер Елліс? Що буде з ним?

— Люк залишиться зі мною. У нього немає близьких родичів, тож йому нікуди податись. Він уже повернувся до навчання. Це його заспокоює. Хлопець сумує, містере Сміт. За батьками, за своїми друзями. — Він зробив паузу, докірливо дивлячись на блондина. — Також, підо­зрюю, сумує за дитинством, яке ваші люди в нього вкрали.

Тім чекав відповіді від містера Сміта на ці слова. Сміт не відповів, Тім продовжив:

— Зрештою, якщо ми вигадаємо достатньо переконливу історію, він продовжить там, де закінчив. Подвійний вступ у коледж Емерсона й Массачусетський технологічний. Він дуже розумний. — «Ви й самі знаєте, цього додавати не потрібно було». — Містере Сміт… вам не все одно?

— Здебільшого все одно, — відповів Сміт. Він дістав з нагрудної кишені пачку «Американ Спіритс». — Курите?

Тім похитав головою.

— Я й сам рідко це роблю, — сказав містер Сміт, — але шукав якесь розв’язання проблеми моєї шепелявості й дозволяю собі одну як винагороду, коли вдається контролювати її під час розмови, особливо довгої й напруженої, як оце в нас зараз. Помітили, що я шепелявлю?

— Зовсім трохи.

Містер Сміт кивнув, помітно вдоволений, і прикурив. Запах цього прохолодного ранку був солодкий та духмяний. Запах, ніби створений для тютюнової місцевості, а це місце — саме воно… хоча тут, на Катобі, тютюн уже не вирощували з вісімдесятих.

— Сподіваюся, ви простежите, щоб вони тримали язики на припоні, як то кажуть. Якщо хтось із них заговорить, наслідки відчують усі п’ятеро. Незважаючи на ту флешку, яка начебто у вас. Не всі мої… люди… вірять в її існування.

Тім усміхнуся, не показуючи зубів:

— Було б нерозумно з боку ваших… людей… перевіряти це твердження.

— Я вас зрозумів. І все одно, якщо хтось із тих дітей вирішить пробовкатися про їхні пригоди в лісах Мейну — це буде вельми погана ідея. Якщо тримаєте зв’язок із містером Айлсом і міс Сіммз, можливо, краще передати їм. Або, можливо, Вілгольм, Бенсон та Елліс можуть зв’язатися з ними інакше.

— Ви про телепатію? Я б на це не розраховував. Вона повертається до стану, в якому ваші люди їх забрали. Те саме з телекінезом.

Тім говорив Смітові те, що йому сказали діти, але вірив у це не до кінця. Він знав лише, що те жахливе гудіння не поверталося.

— Як ви все це прикрили, містере Сміт? Просто цікаво.

— Ну, цікавістю можете вдовольнятись і надалі, — відповів блондин. — Але мусите знати, що нам довелофя потурбуватися не лише про комплекс у Мейні. У різних частинах світу було ще двадцять Інститутів, і жоден наразі не діє. Два з них — у країнах, де слухняність насаджується дітям майже від народження, — ще трималися з півтора місяця, а потім в обох відбулися масові самогубства. — Прозвучало як «фамогубфтва».

«Масові самогубства чи масові вбивства?» — замислився Тім, але цю тему йому не хотілося порушувати. Чим скоріше він позбудеться цього чоловіка, тим краще.

— Той малий Елліс, із вашою допомогою, вельми й вельми вагомою, нас зруйнував. Це

1 ... 132 133 134 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інститут"