Читати книгу - "Дюна"

знала, що ми їй говоримо. Чи була на січі ще якась дитина, що в такому юному віці знала все про водну дисципліну? Яка ще дитина вперше звернеться до своєї няні зі словами: «Я люблю тебе, Харо»?

Хара не відводила погляду від Алії.

— Чому, по-твоєму, я не реагую на її образи? Я знаю, що вона каже так не зі зла.

Алія поглянула вгору на матір.

— Так, я теж умію думати, Превелебна Матір, — сказала Хара. — Я могла б бути Сайядіною. Я бачила те, що бачила.

— Харо… — Джессіка знизала плечима. — Я не знаю, що сказати. — Вона й сама подивувалася, бо це була чистісінька правда.

Алія випросталася і розправила плечі. Джессіка зрозуміла, що очікування завершилося: емоції об’єдналися в сплав рішення та смутку.

— Ми припустилися помилки, — сказала Алія. — І тепер нам потрібна Хара.

— Це трапилося під час церемонії сімені, — промовила Хара. — Коли ви, Превелебна Матір, змінювали Воду Життя, коли ненароджена Алія спала у вашому лоні?

«Потрібна Хара?» — здивувалася подумки Джессіка.

— А хто б іще міг поговорити з людьми й допомогти хоча б почати розуміти мене? — поцікавилася Алія.

— Що б ти хотіла, аби вона зробила? — запитала Джессіка.

— Вона вже знає, що треба робити, — відповіла Алія.

— Я розповім їм правду, — сказала Хара. Лице її, здавалося, враз стало старим і сумним. Оливкова шкіра на лобі зібралася в похмурі зморшки, а саме обличчя набуло гострих відьомських рис. — Я скажу їм, що Алія лише прикидається маленькою дівчинкою, хоча ніколи нею не була.

Алія похитала головою. Сльози текли по її щоках, і Джессіка відчула хвилю смутку, яка линула від доньки, так неначе це були її власні емоції.

— Я знаю, що я потвора, — прошепотіла Алія. Доросле твердження, що вирвалося з дитячих уст, саме по собі було свідченням сказаного.

— Ти не потвора! — вигукнула Хара. — Хто посмів сказати, що ти потвора?

Джессіку знову вразила в голосі Хари люта готовність захищати Алію. Вона розуміла, що дочка мала рацію — їм потрібна Хара. Плем’я зрозуміє Хару, зрозуміє і її емоції та слова — було очевидно, що вона любила Алію, неначе власну дитину.

— Хто сказав таке? — знову запитала Хара.

— Ніхто.

Алія використала поділ Джессічиної аби, щоб витерти сльози з обличчя. Потім дівчинка розгладила зім’яту та мокру тканину.

— Тоді не кажи такого, — наказала жінка.

— Так, Харо.

— А тепер, — продовжила няня, — можеш сказати мені, як усе було, щоб я могла переповісти це іншим. Розкажи, що з тобою трапилося.

Алія ковтнула й підняла очі на матір.

Джессіка кивнула.

— Одного дня я прокинулася, — почала Алія. — Це було схоже на пробудження, але я не пам’ятала, щоб засинала перед цим. Я була в теплому темному місці. І я боялася.

Слухаючи шепелявий голос дочки, Джессіка пригадала той день у великій печері.

— Коли мені стало страшно, — вела далі Алія. — Я спробувала втекти, але тікати не було куди. Тоді я побачила іскру… хоча насправді не можна сказати, що я її побачила. Іскра просто була там зі мною, і я відчула її емоції… вона мене втішала, заспокоювала, говорила, що все буде добре. Це була моя мама.

Хара витерла очі й підбадьорливо посміхнулася до Алії. Попри все, в очах фрименки палахкотіли дикі вогники — настільки яскраві, що здавалося, ніби очі також намагалися розчути слова дівчинки.

І Джессіка подумала: «Що насправді ми можемо знати про те, як вона думає… зважаючи на її унікальний досвід, тренування та спадковість?»

— Як тільки я заспокоїлася і відчула, що зі мною нічого не трапиться, біля нас з’явилася ще одна іскра… і все відбулося одночасно. Нею виявилася Превелебна Матір. Вона… переливала життя в мою маму… всі… і я була там із ними, бачила… все… І коли все закінчилося, я вже була ними; іншими та самою собою… тільки мені знадобився час, щоб віднайти себе. У мені було так багато інших.

— Це було жорстоко, — сказала Джессіка. — Жодна жива істота не повинна пробуджуватися до життя таким чином. Але найдивніше те, що ти прийняла все, що з тобою трапилося.

— Я не могла інакше! — скрикнула Алія. — Я не знала, як відштовхнути все те, або сховати свою свідомість… чи просто закритися… все просто трапилося… все…

— Ми не знали, — пробурмотіла Хара. — Коли ми давали твоїй матері Воду, щоб вона змінила її, ми не знали про твоє існування.

— Не сумуй через це, Харо, — відказала Алія. — Я не повинна жаліти себе. Зрештою, тут є привід і для радощів: Я Превелебна Матір. У племені є дві Преве…

Дівчинка замовкла й нахилила голову, прислухаючись.

Сидячи навпочіпки, Хара відкинулася на подушки й прикипіла поглядом до Алії, а тоді перевела очі на обличчя Джессіки.

— Невже ти не підозрювала цього? — запитала Джессіка.

— Тссс! — шикнула Алія.

Із-за завіси, що відділяла їхню кімнату від коридору січі, долинали віддалені ритмічні співи. Вони гучнішали, і тепер можна було розібрати окремі звуки: «Я! Я! Явм! Я! Я! Явм! Му зейн, валлах! Я! Я! Явм! Му зейн, Валлах!»

Співці пройшли повз вхід, їхні голоси гуділи у внутрішніх приміщеннях. Звуки повільно віддалялися.

Коли спів майже повністю стих, Джессіка розпочала ритуал зі смутком у голосі:

— То був місяць Рамадан, а на Бела Теґейзе якраз був квітень.

— Моя родина сиділа на своєму подвір’ї біля фонтану, — відгукнулася Хара, — і повітря вмилося вологою фонтанного струменя. Там на відстані руки росло дерево з круглими, налитими кольором портигюлями. Стояли корзини з міш-мішем та баклавами поряд із наповненими лібаном кухликами — усе те було гарним пригощанням. У наших садах і поміж наших отар панував мир… мир по всій землі.

— Життя повнилося щастям, аж доки не прибули вершники, — підхопила Алія.

— Кров стигла в жилах від волань моїх друзів, — сказала Джессіка, відчуваючи, як нею прокочувалися спогади, що виринали з минулих життів, які вона пам’ятала.

— Жінки кричали ла, ла, ла, — промовляла Хара.

— Вершники ввірвалися в муштамаль і кинулися до нас із ножами, з яких скрапувала червона кров наших чоловіків, — шурхотів голос Джессіки.

Усі троє замовкли, як замовк кожен у покоях на січі. Запала тиша, упродовж якої вони не давали згаснути своєму горю.

Нарешті Хара промовила ритуальне завершення церемонії, випльовуючи слова з такою різкістю, якої Джессіка ніколи раніше не чула від неї.

— Ніхто не забутий, ніщо не забуте, — сказала Хара.

У тиші, яка запала після цих слів, вони почули бурмотіння людей, шурхіт безлічі мантій. Джессіка відчула, що хтось стоїть за завісою, яка закривала її покої.

— Превелебна Матір?

Жіночий голос — Джессіка впізнала його: він належав