Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — і старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про. Київ, про рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.

— Про що задумався, Мамаю? — штовхнув його єпіскоп.

— Про те ж, про що й ти…

— Чи не пора нам до міста? — поспитав владика.

— А пора, — погодився Мамай і обернувся до свого коня. На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив'язаний білів дбайливо згорнений папірець.

— Листа, бач, прислали мені однокрилівці, — кивнув козарлюга і розгорнув папірця.

Там було кілька слів.

— Що там? — поцікавився єпіскоп.

— Прочитай, — і запорожець простяг владиці таємниче послання.

Єпіскоп прочитав:

«Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam»…

— Для вящої божої слави, — переклав сам собі єпіскоп. — Девіз єзуїтського ордена!

— У мене з ними давні розрахунки, — сказав Мамай і скочив на коня.

— Ти що надумав? — стурбовано спитав єпіскоп. — Чи не вдовольнити їхні домагання?

— Ані подобини!

Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпіскопа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.

15

— Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї, в бою підбитої, венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім'я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь?

— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.

Він заклопотано оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — I в кожного — свій! — і він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.

— Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу.

— А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.

Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.

— Що там у тебе? — спитав гармаш.

— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.

— З міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж вийти!

— Спробую, — відмовив лицедій. Ушаков зітхнув.

— А що там — у тебе? — спитав Прудивус.

— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.

Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.

— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так!.. Може, й сьогодні!

— Першого? — спитав Тиміш.

— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.

— Я йтиму вранці проз той хутір.

Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:

— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.

— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що як схиблю?!

— Коли стріляти будеш?

— На світанку.

— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночi.

— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?

Вони поцілувалися.

16

Козак Мамай і мирославський владика тимчасом бігли кіньми навскач.

Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.

Промайнули через Соборний майдан.

Не спиняючись коло господи єпіскопа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгорода і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.

— Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек.

— Побачиш, полковникуі — відмахнувся Мамай, бо якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.

Давно вже вони поминули кузню Іванища, об'їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.

— Куди ведеш, старий собако? — питав єпіскоп.

— Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…

— Iдемо шукати?

— Ні, питати.

— В кого?

— В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.

— А він хіба скарби знаходив коли-небудь?

— Жодного.

— А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов!

— Що винайшов?

— Той чарівний камінь, що обертає все на золото!

— Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото?

Єпіскоп не відповів.

Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав:

— Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить?

— Я йому не заздрю…

17

Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам'яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. З височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими