Читати книгу - "Втрачений символ"

було прописано. Ти трансформуєш мене. Ти вивільниш мене з мого тіла. Ти зробиш це, інакше втратиш сестру і своє братство. І тоді ти дійсно залишишся сам-один. — Він замовк і посміхнувся своєму полоненому. — Вважай це своїм остаточним покаранням.

Пітер повільно підвів очі й зустрівся поглядом із Малахом.

— Убити тебе? Як покарання? Невже ти думаєш, що я завагаюся? Ти вбив мого сина. Мою матір. Усю мою родину.

— Ні! — вибухнув Малах із такою силою, що налякала навіть його. — Ти помиляєшся! Я не вбивав твоєї родини! Ти сам зробив вибір, покинувши Захарія в тюрмі! І відтоді колеса долі крутилися, не зупиняючись! Це ти убив свою родину, Пітере, а не я!

Пітер гнівно стиснув руків’я ножа з такою силою, що аж пальці побіліли.

— Ти нічого не знаєш про те, чому я залишив Захарія в тюрмі.

— Я знаю все! — визвірився Малах. — Я там був. Ти запевняв, що намагаєшся «допомогти» йому. А коли ти пропонував йому вибір між багатством та мудрістю, то теж намагався допомогти? А коли в ультимативній формі запропонував вступити до масонів, теж намагався допомогти? Що ж то за батько, який пропонує дитині вибір між багатством і мудрістю, вважаючи що дитина добре знає, що з ними робити? Що ж то за батько, який залишає свого сина в тюрмі замість визволити його і відправити літаком додому, у безпечне місце? — Малах підійшов до Пітера і нахилився, і його татуйоване обличчя опинилося всього за кілька дюймів від обличчя полоненого. — Та найважливіше ось це: що ж то за батько, який дивиться своєму сину у вічі... через багато років... і навіть не впізнає його!

Кілька секунд слова Малаха відлунювали в кам’яній залі.

А потім запала тиша.

І в цій раптовій тиші та непорушності Пітер Соломон сіпнувся і вийшов з трансу. Його обличчя затуманилося виразом абсолютної недовіри.

— Так, батьку, це я.

Роками чекав Малах цього моменту, щоб помститися чоловікові, який залишив його у біді... Щоб зазирнути в ці сірі очі й висказати всю правду, яку так довго приховував. І ось цей момент настав, і Малах заговорив — повільно, прагнучи побачити, як страшний тягар його слів розчавлює душу Пітера Соломона.

— Маєш радіти, батьку. Твій блудний син повернувся.

Пітер побілів як смерть.

А Малах упивався кожною миттю.

— Мій рідний батько прийняв рішення залишити мене у в’язниці... і тієї миті я поклявся собі — це востаннє він відмовився від мене. Я більше не бажав бути його сином. Тому Захарій Соломон припинив своє існування.

Раптом в очах його батька налилися дві блискучі сльози, і Малах подумав, що то найпрекрасніше видовище в його житті.

Пітер через силу ковтнув, стримуючи сльози і витріщився на обличчя Малаха так, наче вперше його бачив.

— Усе, що потрібно було начальникові в’язниці, — це гроші, — продовжив Малах. — Але ти відмовив йому. Втім, тобі ніколи, мабуть, не спадало на думку, що мої долари так само зелені і так само вагомі, як і твої. Тюремнику було байдуже, хто йому заплатить, аби тільки грошей хапонути. Тож коли я запропонував йому грубеньку суму, він знайшов якогось в’язня-доходягу приблизно моєї статури, вдягнув його в мій одяг і відгамселив так, що того і мати рідна не впізнала б. Ті фото, що ти бачив, і та домовина... то був не я. То був інший чоловік.

Залите слізьми обличчя Пітера спотворила мука і невіра.

— О Господи... Захарію!

— Я вже не Захарій!

Вийшовши з в’язниці, він зазнав трансформації. Його підліткова статура та напівдитяче обличчя зазнали сильної мутації, коли він наситив своє молоде тіло експериментальними гормонами росту та стероїдами. Навіть його голосові зв’язки і ті спотворилися, перетворивши його хлоп’ячий голос на безперервний сиплий шепіт.

Захарій став Андросом.

Андрос став Малахом.

А цієї ночі... Малах стане втіленням найвищої досконалості.

А в Калорама-Гайтс Кетрін Соломон стояла над висунутою шухлядою стола і невідривно дивилася на те, що можна було назвати не інакше, як фетишистською колекцією старих газетних статей і фотографій.

— Не розумію, — мовила вона, звертаючись до Беламі. — Цей псих дійсно зациклився на моїй родині, але ж...

— А ви далі дивіться... — порадив Беламі й сів. У нього і досі був вигляд людини, яка пережила глибоке потрясіння.

Кетрін заглибилася в газетні статті, кожна з яких стосувалася родини Соломонів — успіхів Пітера, дослідницької роботи Кетрін, жахливого вбивства їхньої матері Ізабель, широко розголошеної пристрасті Захарія Соломона до наркотиків, його ув’язнення та жорстокого вбивства в турецькій в’язниці.

Зацикленість цього чоловіка на родині Соломонів була більш, ніж фанатичною, але Кетрін і досі не знайшла пояснення чому.

Аж раптом вона побачила фотографії. На першій був Захарій Соломон. Він стояв по коліно у блакитній воді біля морського берега, всіяного цятками біленьких будиночків. Це фото, припустила Кетрін, вочевидь було зроблене під час походеньок Зака по Європі під наркотичним кайфом. Однак була одна дивна обставина: на цьому фото Захарій мав вигляд людини, що випромінює здоров’я, на відміну від зроблених папараці знімків охлялого та виснаженого підлітка в компанії таких самих наркоманів, як і він. Він здавався сильнішим, стрункішим і неначе дорослішим. Кетрін не пам’ятала, щоб він коли-небудь мав такий квітучий вигляд.

Вона ошелешено поглянула на позначку дати, віддруковану на фото.

«Але ж це... це просто неможливо!»

Дата свідчила, що на момент знімку після смерті Зака у в’язниці минув майже рік.

І Кетрін у розпачі кинулася переривати фото, яких був цілий стос. Всі вони були знімками Захарія Соломона... який поволі ставав дорослішим. Ця колекція була чимось на кшталт автобіографії у фото, яка з хронологічною чіткістю відобразила повільну трансформацію. Передивляючись знімки, Кетрін стала свідком різкої зміни. З жахом дивилася вона, як тіло Захарія почало зазнавати мутації, як наливалися його м’язи, як змінювалися риси обличчя — вочевидь, під впливом великих доз стероїдів. Здавалося, маса його тіла збільшилася вдвічі, а в очі заповз незмінний вираз жорстокості.

«Я навіть не впізнаю цього чоловіка!»

Ніщо у ньому не нагадувало колишнього маленького племінника Кетрін.

Коли вона дійшла до фотографій з бритою головою, то відчула, як її коліна підігнулися. А потім побачила фото його оголеного тіла, прикрашеного першими татуюваннями.

Її серце мало не зупинилося. «Господи милосердний...»

РОЗДІЛ 120

— Праворуч! — прокричав Ленґдон із заднього сидіння тимчасово «запозиченого» «лексуса».

Сімкінс різко рвонув авто на вулицю S