Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

би М. Фуко, «політтехнології тіла», тобто «такого «знання» про тіло, яке не тотожне науці про його функціонування, і такої влади над його силами, яка більша за здатність перемогти їх» (Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в'язниці. — К.: Основи, 1998. — С. 35). Маємо, по суті, рівняння, що читається в обидві сторони однаково: «мерзотниця» в радянській свідомості й повинна бути «жалюгідна» (так, у радянському кіно образ фізично повноцінного ворога — не потвори, не виродка, з чийого виду одразу знати «мерзотника», — з'явився щойно в 1960-ті pp.!), але справедливий також і зворотний зв'язок: «жалюгідна», фізично понівечена — то вже «мерзотниця». Вирішальну роль у формуванні такого погляду мусила відіграти сталінська слідча практика 1930-х — сюжет, який М. Фуко цілковито випустив з поля зору, а шкода: адже тортури в СРСР вживалися не як театралізована кара (як у Європі XVIII ст.), і не з прагматичною метою добути слідчу інформацію — а таки насамперед з метою моральною: як засіб отримати від катованого власне зізнання в тому, що він/вона — «мерзотник»/«мерзотниця». Покалічене тіло «випльовується» в такий спосіб із системи соціальних зв'язків як чужорідне (згадаймо бодай повоєнну депортацію з Москви жебрущих калік-фронтовиків, які своїм виглядом «псували образ столиці»), — і те саме має відбуватись, коли його «окупує» ворог (коли катують не «наші», а «німці»): у цьому випадку воно просто не має права зберігати волю до життя. По суті, в тій системі «зрада» відбувається зовсім не в мить, коли катована партизанка починає говорити, — «зрадою», «мерзотою» є сама суверенна біологічна вітальність, емансипація волі-до-життя від ідеологічної санкції «рідної радянської влади» (з цієї точки зору історично безпрецедентна карність в СРСР військового полону як «зради батьківщини» виглядає не так уже й абсурдно — «відключене» від «своєї» соціальної мережі тіло автоматично мусить «погаснути», якщо ж воно вперто «не гасне», значить, воно вже «не наше», «нерадянське» тіло, і його страждання можуть викликати хіба що «презирство», «зненависть» і «огиду»). Єдина історична аналогія, що спадає тут на думку, — це ставлення до жіночого тіла в східних деспотіях: жінка, яка сексуально «належала» іншому («зрадниця»), підлягає смертній карі. Як мені вже доводилося писати раніше (див.: Хроніки від Фортінбраса. — С. 154—160), у радянському владному дискурсі тіло індивіда, байдуже, чоловіче чи жіноче, по відношенню до влади фемінізується, тоді як вся домінантна маскулінність втілюється у владних інститутах (не індивідах!).

39

М. Фішбейн, який наводить цю історію у своїх спогадах, подає ще одне цінне свідчення: на початку 1980-х «ні сіло, ні впало — „Комсомольская правда“ знову згадала про Розу Шафігуліну. Виявилося, що упродовж усіх цих двадцяти років Роза була другом, порадником і наставницею багатьох людей з усіх куточків СРСР» (Повернення до Меридіана // Фішбейн М. Апокриф. Поезії, переклади, проза. — К.: Довіра, 1996. — С. 206). Як видно, для героїзації навіть не конче потрібна була реальна фізична жертва (очі Рози Шафігуліної лишилися при ній!), — важила сама демонстративна відмова від виключного права власности на своє тіло, символічне визнання над ним пріоритетнішого — колективного — володаря.

40

Див.: Агеєва В. Жіночий простір. — С. 263—271. Задля справедливости відзначу, що першим, хто ще наприкінці 1970-х завважив упадання Л. Костенко в тоталітарний дискурс, був Василь Стус, і його гостра реакція на такий, зокрема, культурно знаковий рядок поетеси, як «Я не люблю нещасних. Я щаслива», продиктована таки вже радикально іншою — християнською — чуттєвістю: «…Я не люблю нещасних — фе. Їх не треба любити. Їх треба не забувати, їм і допомогти можна, як є чим. Але — не люблю…?» (Лист до Надії й Леоніди Світличних та Павла Стокотельного. 21.11.1977 // Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. — Т. 6. Кн. II. — Львів: Просвіта, 1997. — С. 130). Культурна інтуїція В. Стуса безпомильна: «Я не люблю нещасних» — це справді не що інше, як голос влади: тієї, котра найкатегоричнішим чином, під страхом не Дахау, так ҐУЛАҐу якраз і вимагала від своїх підданців почуватися «щасливими», трагедію скасувала як жанр, проголосивши її «оптимістичною», а всіх «нещасних» розглядала як потенційних дисидентів, бо іншої внутрішньої причини для «інакодумства», крім особистої покривджености-«нещасности», так ніколи й не вміла собі уявити (ця «причина» числилася в одній категорії з «зовнішньою», тобто «впливом ворожої пропаґанди»; див. про це: Хейфец М. Место и время // Хейфец М. Избранное: В З т. — Т. 1. — Харьков: Фолио, 2000. — С. 17—18).

41

Героическое // Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. — Москва: Политиздат, 1989. — С. 60.

42

Тут і далі — цитати з ювілейної доповіді О. Гончара до 100-ліття від дня народження Лесі Українки (Гончар Олесь. Наша Леся // Гончар Олесь. Про наше письменство: Літ.-крит. статті, виступи, етюди. — К.: Рад. письменник, 1972. — С. 69—81). Далі у квадратних дужках посилання на відповідну сторінку за цим виданням.

43

Напр.: «українські жінки <….> всі такі, як Леся [Українка]» (Зборовська Н. Пришестя вічності. — К.: Факт, 2000. —С. 69).

44

Франко І. Леся Українка // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 254.

45

Там само. — С. 262.

46

Див.: Маковей О. С. На крилах пісень. Твори Лесі Українки // Правдива іскра Прометея: Літ.-крит. статті про Лесю Українку. — К.: Наук. думка, 1989. — С. 17.

47

Пор. зізнання сестрі Ользі з останнього (!) року життя: «Я сама ніколи не маю певної думки про своє писання: поки пишу, то мені здається, що варто писати (інакше кидаю), а як скінчу, то ніколи не знаю, чи варто його друкувати. Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d'oeuvre. Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу», а ся «книжкова драма», мовляв Євшан, — здається, досить непомітно пройшла… «Камінний господар» мені здавався першою справжньою  д р а м о ю  з - п і д  мого пера, <…> зовсім новою супроти моєї звичайної манери, — тим часом Кльоня каже, що ся драма «нижча свого автора» <…>, а мама і Людя мовчать… Чи так і всі мовчатимуть? (курсив мій. — О. З.)» [12, 414]. Коли зрештою «мама і Людя» (Л. М. Старицька-Черняхівська) озиваються, підбадьорена Леся Українка пише О. Кобилянській про «Лісову пісню» й «Камінного господаря»: «хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди