Читати книгу - "Нездоланний"

– Я можу знову глянути на ті фото із супутника?

Комп’ютер Вествуда давно вже був увімкнений і готовий до роботи, а зображення збереглося в його мережевій історії, тож навіть попри те, що, за його словами, Інтернет тут був повільним, фото з’явилося на екрані вже через кілька секунд. Ричер поглянув на нього.

Як і раніше, він побачив ферму в оточенні моря пшениці. Огорожі, протоптаний ґрунт, поросята, кури та овочеві грядки. Будинок та шість прибудов. Припарковані машини та супутникові тарілки. Сарай із генератором. Слабкі натяки на електролінії, натягнуті між будинками, і телефонна лінія, яка тягнулася на стовпах. Криниця та її тінь. Це було кращим за малюнок архітектора, бо це була уже справжня збудована реальність, а не лише план.

Він повторив те, що бачив, як робили інші, і ковзнув складеними докупи пальцями, щоб картинка на екрані почала рухатись, а потім притиснув її пальцями, щоб збільшити. Він розпочав із того місця, де стояли машини, і уявив собі, що одна з них рухалася. Він уявно вивіз її за межі подвір’я на початок ґрунтової дороги, потім на схід до залізничних колій, а тоді на північ, до кутика поля. Поле було цілим вздовж десяти миль, а тоді ґрунтова дорога повертала на захід у його дальньому куті, а тоді знову на північ, проходячи весь шлях, аж до самого Материного Спочинку, де вона перетворювалась на вузький та непримітний додаток до початку тієї самої широкої площі, яка вела до елеваторів. По суті, це була закрита дорога, завдовжки у двадцять миль. Більше нікуди вона не вела.

Він зробив віртуальну подорож у зворотному напрямку, повертаючись на двадцять миль назад та паркуючись у вихідній точці. Він розгорнув картинку так, що ферма заповнила собою весь екран, зверху донизу та справа наліво. Найближче до колій стояв свинарник. У ньому був величезний навіс, зроблений, мабуть, із дерева, і обгороджена ділянка перед ним, яка була десь ушестеро більша від самого навісу, уся перемішана та ряба від постійного тиску важких ніг. Лише бруд та багно. Ще там був сарай, трішки більший за розміром, ніж свинарник. У цих двох прибудовах світла не було. Генератор звідси взагалі було важко розібрати. На ньому зі стіни стирчала якась труба, а на даху проходила витяжна вентиляція циліндричної форми. Мабуть, він працював на дизельному паливі, судячи з такого великого механізму. Якась просто неймовірних розмірів споруда. З неї павутиною звивалися різні кабелі завтовшки з палець, які йшли від одного даху до іншого, до будинку та до трьох інших прибудов.

Ричер сказав:

– Припустімо, що найбільшою спорудою тут є будинок. Із машинами та супутниковими тарілками. Але яка споруда тоді має номер для вчинення самогубств?

Ченґ і Вествуд нахилилися до столу біля нього, пліч-о-пліч, по обидва боки від нього. Вествуд сказав:

– Номер для самогубців, мабуть, другий за розміром. Спальня, вітальня, ванні кімнати і все таке.

– З електрикою, опаленням, кондиціонером та приглушеним, затишним світлом. Можливо, навіть із приємною музикою. Усі зручності, щоб почуватися як удома, – і тоді Ричер показав дещо на екрані. – Ось це?

– Може бути.

– То де ж тоді той малопотужний шевроле V-8?

– У котрійсь із інших прибудов. У віддаленому і звуконепроникному місці.

Ричер кивнув.

– Колись я був у Техасі і бачив, як їх використовують для перевезень зрошувальних насосів. Ще в ті часи, коли бензин був дешевшим за воду. Гадаю, це були мотори від звичайних машин, повернуті до життя після аварій та поламок. Вони робили прокладку з бетону і тим самим закріплювали конструкцію, наче двигун досі стояв десь під капотом. Фарбували у жовтий колір, щоб їх не збивали трактори чи снігоочисні машини. Але на вільному повітрі вони були дуже шумними. Тож будь-хто хотів би збудувати навколо цієї бетонної прокладки і дах. Стіни можна чимось обшити, та й стелю також. Якимось звукопоглинальним матеріалом.

– А ще знадобилась би електроенергія, – додав Вествуд. – Їх не використовують будь-коли, а лише в разі потреби. Вийшло б дуже незручно, якби саме тоді машина б не завелася. Тож вам би ще знадобився зарядний пристрій, під’єднаний на постійній основі для забезпечення мінімальної подачі струму. Просто на всяк випадок.

– То яка будівля?

Вествуд указав пальцем:

– Ця або ось та.

– Де вихлопна труба?

На якусь мить запанувала тиша. Вествуд відповів:

– Можливо, ми її просто не бачимо звідси.

– Але ж ми бачимо лінії, по яких тече струм. Ми бачимо навіть телефонну лінію, ось там. Лінії електропередач усього лишень з один дюйм завтовшки. А може, й того менше. Вихлопна труба в машини має товщину щонайменше два дюйми. Може, три. Іноді варто дивитися глибше. Метал під впливом спеки, а тому зварений докупи у декілька секцій. Але де ж ця труба? Не бачу нічого, щоб стирчало з вікна номера для самогубців. І з жодної іншої будівлі також.

– Може, вони її закопали.

– Через вологу вона покрилась би іржею вже за декілька тижнів. Із неї витікали б відходи. Їм довелось би без кінця і краю бігати до автомайстерні. Якби вони хотіли її заховати, то прикопали б на клумбі, загорнувши попередньо в капроновий гольф, і почали б