Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Задумувалася і Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тісною та душною, город — курним та непривітним, їй хотілося на простір, на безкрає поле, над яким тільки вітер грає та сонце пересипа золоти-,і промінням, на широкі луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темні кучеряві гаї, у непрохідні ще темніші ліси, що здалека здаються такими синіми. Там, на тім просторі, серед польового чистого повітря, вона погуляла б, як пташка вільна, під привітною тінню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янівка? Рідна хатина, де вона виростала... що з нею сталося? А подруги, з якими вона ділила і радість і горе, де ділися?.. У Христі дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала... "Все, боже, перенесу, перетерплю, тільки перенеси мене у той рай щонайскоріше!" — молилася Христя і встаючи і лягаючи.

Дні минали за днями, спершу теплі та привітні, а далі жаркі та душні.

— Татусю! та коли ж ми поїдемо?

— Скоро, скоро, — казав той. З весною у його почалася біганина по службі, коли не в канцелярії сидить, то по повітах ганяє. Було так, що Христя сама, як навісна, по тижню просиджувала у хаті.

Прийшлося виїхати аж у маї. Колісникові треба було їхати у N повіт містки лагодити та греблі гатити. Стояла дощова година.

— Хочеш, поїдемо?

— Хочу, хочу! — кричала рада Христя. І на другий день ранком вони зібралися. Яка була щаслива Христя, уздрівши після скількох літ безкраї поля, переписані і вподовж, і вшир довгими ланами, невеличкі кучеряві гаї, села, все одинакові села, такі схожі з її Мар'янівкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?

— Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, — одказав Колісник.

Тільки другого дня під вечір добралися вони до Мар'янівки, та й то Христі не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемігши, спала. Ген уже недалеко від Кута вона прокинулась.

— Ось тобі і Кут зараз, — сказав Колісник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.

— А Мар'янівка?

— Чого ж ти спала? Проспала, галочко.

— І не збудить мене? Господи! — з жалем вимовила Христя.

— Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. — І він вказав рукою на гору.

Сонце сідало і з-за гори червоним світом обливало колись панське дворище. Червонів посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, біліли хатки унизу під горою, купою огнища відбивав ставок нижче їх. Від палацу по другий бік гори хвостом униз збігав садок, за садком по долині послався темний, аж чорний ліс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тільки його столітнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомлені коні і без того не бігли, а на гору ледве тягли віз помалу. І чим вище вони піднімалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче діжа, котилося аж по землі, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого проміння, здавалося — земля горіла і ясні язики тії пожежі віялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островів здіймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, відбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний ліс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лісі, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей від тієї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо піднімається у якесь зачароване царство.

— А гарно тут як! — скрикнула вона, сплеснувши в долошки. — Стійте, стійте! Я піду пішки, я пташкою полину на ту гору.

І, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так і сунуться ноги. Христя хапається за торішній бур'ян руками, карабкається, мов по драбині. З'під ніг з грюком сунуться чималі шматки глини... а вона одно чеше, одно чеше, тільки її червона сукня майорить у вечірньому посутенілому повітрі.

— От дивись, здуріла зовсім з радощів! — сказав Колісник, не спускаючи очей з Христі.

Поти він з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого моріжка і обдивлялася околицю.

Сонце зовсім сіло. Над тим місцем, де воно спустилося, стояв тільки рожевий стовп світу — так буває, коли занесеш світло за стіну: огню зовсім не видно, тільки сяйво від його ясним хвостом віється над тим місцем. Увесь захід, мов сором'язлива дівчина, загорівся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тінь вечора. Потемнів і ставок, посутеніла слобода, виблискуючи білими хатками, здавалося — все те тихо тонуло у якомусь рідкому тумані, з другого боку тільки садок з лісом чорнів, здаючись безоднім темним яром, Поза спиною у Христі пробіг легенький мороз.

— Господи! Який хороший світ, який красний! — зітхнувши, мовила вона і пішла до воріт настрічу Колісникові.

— Заморилася, дурочко? — спитався той, висовуючись з халабуди.

— Ні, не заморилася, — весело щебетала та. — Від чого? Серце тільки дуже б'ється.

— То-то: не вмер Данило — болячка вдавила, — зареготався Колісник.

— Здорові, панотче! — роздалося коло їх, і Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землі бабусю.

— Здорова, Оришко. Чи це ти ще?

— Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з міста — будете учора. Цілий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.

— А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привіз.

— А це ж хто такий? — спитала бабуся, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо їй у вічі.

— Яка хороша паняночка, — мовила, усміхаючись. — Позвольте мені вашу рученьку поцілувати. — І не вспіла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так і зайнялася уся вогнем від того поцілунку, їй стало так соромно, так соромно!

— А Кирило де? — спитався Колісник.

— Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цілий день вас, а се під вечір пішов чогось на слободу.