Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

визволивши з-під більшовицької окупації чергове місто, впевнено крокувало далі, залишаючи за визволеними право самим видобуватись із колишнього небуття свого радянського існування.

З описом тодішнього харківського зубожіння, в черговий раз сплянованого московськими авторами, контрастують спогади О. Семененка. «Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, — розповідає він. — Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду».

Отже, 24-го жовтня 1941-го року до Харкова вступили німці. «День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авто не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі солдати, жовте листя, бите скло були, як музика на підошвах», — згадує Ю. Шерех.

В такій атмосфері до процесу відродження духовного сенсу життя вступали національно свідомі елементи українського середовища, яких не змогла або не встигла знищити пекельна машина більшовицького терору. Незважаючи на те, що, зокрема, під час харківської примусової «евакуації» загинуло чимало осіб з інтеліґентського загалу, лишалися ще офіційно незадіяні сили національного спротиву, які тримали зв’язок із місцевим підпіллям кінця 1920-их років. Це були якраз ті люди, чиїх душ не змогла перекраяти більшовицька система протягом свого панування на тілі української Нації. Живучи в «прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі» (Ю. Шерех), вони починали новий етап історії відродження знекровленої української культури.

«На другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація, відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськости, — спогадує О. Семененко. — Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшости цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей проґрес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».

Слід зазначити, що харківський націоналістичний рух, продовжуючи свої традиції від підпільних осередків Братства тарасівців І. Липи та Української народної партії М. Міхновського початку віку аж до відродження самостійницьких ідеалів, що проповідували ці формації, вже в діяннях Спілки української молоді 1930-их років відразу зайняв активну позицію в подальшій роботі по відновленню українських традицій на теренах збільшовиченої Слобідщини. Державний прапор на будинку міської Управи, яка розташовувалася на вул. Сумській, 15, був запорукою до успіху в цій справі для всіх, хто, будучи «звільнений від жидо-московської тиранії», надсилаючи вітальну телеграму А. Гітлеру, «радісно дивився у своє світле майбутнє», в якому б українці «своєю працею, числом і обдарованістю мали б зайняти належне місце в процесі наведення справедливого ладу у вільній Европі».

Наближенням такого майбутнього в Харкові опікувався вищезгаданий адвокат О. Семененко, призначений новою владою на бурґомістера (до нього цю посаду недовгий час обіймав професор Інституту сільськогосподарського машинобудівництва О. Крамаренко). Отже, на цей час по місту відкриваються українські установи, засновуються нові періодичні видання, починає діяти «Просвіта» і, звичайно, продовжує свою роботу «підпільний обком», діячі якого («якісь непевні, нікому не знайомі люди», як значить Г. Хоткевич) тільки й займалися, що відомою всім «фіксацією фактів». На совісті тих діячів були, окрім виданих пізніше органам НКВД українських патріотів (вищезгадані «факти» зазвичай лягали в основу обвинувачення, за яким слідував багаторічний термін ув’язнення), ще й «вішання закладників за вибухи і підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем, вздовж вуличних кварталів», що Ю. Шерех чомусь вважає за «акт крайности» (можливо, так само, як і повне знищення невинних мешканців селища Петрищі, розстріляних за «прекрасную» Зою Космодем’янську).

Активний діяч тодішнього літературного руху в Харкові Д. Нитченко додає: «Вже після приходу німців більшовицький агент вибухом пошкодив Холодногорський міст, за що німці схопили просто на вулиці з сотню невинних мужчин і повісили їх на балконах будинків, а червоні, втікаючи, попалили багато капітальних будинків, фабрик, готелів. А найстрашніше — спалили на Чернишевській вулиці в’язницю НКВД разом з ув’язненими. Там згоріло в страшних муках 1 200 людей».

Зауважмо, що в Харкові такі репресійні заходи з боку нової влади відбувалися постійно. Були шибениці й розстріли, нищили «людей без імен», з коротким написом на грудях «комуніст», але гинули й невинні люди, себто заручники. «Хто ж міг давати німцям на розстріл людей? — запитує О. Семененко і відповідає: — То були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією. Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена за щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів, і ті вибирали закладників. Вибір міг упасти на кожного з нас». За твердженням цитованого вище автора, згаданими агентами в Харкові «стали в багатьох центральних районах (на пости керівників будинків) невідомі до приходу німців індивіди, які були „першою ланкою“ для всякої влади міста в її поліційних заходах».

Натомість свідомі українські сили для поширення національних ідей у колишньому радянському Харкові відкрито надаються до послуг офіційних громадських засобів. Друковане слово під ту пору ширилось також на Київщині, де при щоденнику «Українське Слово» (відродженого вже на еміґрації поетом Ю. Кленом) виходив літературний журнал «Літаври», редаґований поеткою О. Телігою; на Сумщині редактором часопису «Голос Охтирщини» був знаний письменник І. Багряний; на теренах Полтавщини з’явились «Золотонішські вісті», до видання яких долучився дід автора цих рядків, відомий художник М. Бондар. На Слобідщині найбільшу популярність мала харківська «Нова Україна», що виходила за редакцією П. Сагайдачного, а пізніше — В. Царинника. З-проміж відомих нині харків’ян у ній друкувались Ю. Шевельов, О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий та інші.

«Десятого грудня 1941 року, — згадує, зокрема, Д. Нитченко, — в Харкові виходить перше число газети „Нова Україна“ з палкою передмовою письменника А. Любченка. А редактором мови став професор Юрій Бойко. Незабаром ця газета принесла деталі нового злочину». Зауважимо, що при цьому мова йшла про знищення енкаведистами 300 в’язнів з харківської в’язниці, котрі терміново переганялись до Куп’янська. Серед в’язнів, зігнаних до однієї клуні, що була підступно підпалена НКВД, були й відомі поети В. Свідзінський та О. Сорока.

Слід визнати, що більшовицькі акти терору щодо населення «окупованих» теренів України не припинялися й надалі, про що свідчить той самий Д. Нитченко у своїх спогадах «Від Зінькова до Мельбурну». «Часто радянські літаки скидали бомби на хати харків’ян, — згадує він. — Одного разу я був на базарі, як швидко пролетів радянський яструбок і застрочив по людях