Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

як багато хто з його парафіян, намагався знайти якийсь новий шлях.

«Скажіть, панотче, — говорила згорблена старенька, — як нам треба ставитися до чаклунок і знахарів?»

«Чорна магія та сатанізм, — відповідав отець Дмитро, — гірші за будь-який більшовизм. Вони можуть допомагати тілу, але наслідком є смерть душі».

Інша жінка спитала його, чому так багато алкоголіків.

«П’янство — ознака відсутності в нас віри в Бога. Воно відволікає нас від жорстокої реальності, проте єдиний шлях до подолання трагедії — через Бога. Бо все, чого ми не отримуємо в цьому житті, отримаємо в житті вічному».

На запитання, що таке смерть, він відповів: «Смерть — не кінець людського існування, а лише перехід із цього світу, сповненого скрути, до іншого світу, де не буде скрути, злиднів і турбот».

Отець Дмитро виглядав стомленим. Він уже давно розмовляв із людьми, які прийшли до нього за настановами. Один вірянин сказав, що лікує людей замовляннями.

«Як Ви це робите?» — спитав отець Дмитро.

«Спочатку я читаю слова православної молитви, а потім додаю свої власні заклинання».

«Ви маєте відмовитися від заклинань».

«Але це зведе замовляння нанівець».

«Тоді треба припинити займатися зціленням».

«А як нам ставитися до комуністів, які визнають релігію?» — спитав ще один вірянин.

«Серед комуністів є багато пристойних людей, — сказав отець Дмитро. — Комунізм не вкорінився в їхніх душах. Люди кажуть, вони вірили в марксизм-ленінізм, але матеріалізм їх не задовольнив».

Група пішла за отцем Дмитром до його кімнати в будиночку біля церкви. Сеанс запитань і відповідей тривав до пізнього вечора. Надворі півмісяць сяяв над снігами, в грубці вогонь лизав дрова, а ця купка людей, що пережили СРСР, дивилася в непевне майбутнє зі збентеженням і надією.

Подяки

Росія неохоче позує для свого портрета і ніколи не демонструвала цього краще, ніж у ті роки, коли я працював над цією книжкою.

Я почав збирати інформацію в 1979 році, працюючи в Москві для лондонської газети Financial Times в умовах державно-міліцейського терору. Я намагався додавати нову інформацію під час революційних змін у Радянському Союзі, а завершив книжку вже після того, як СРСР припинив своє існування. Зважаючи на ці обставини, книжку було б неможливо написати без допомоги багатьох людей і організацій.

Першим, кого треба відзначити, є Дж. Д. Ф. Джонс — колишній головний редактор Financial Times. Він запропонував мені стати московським кореспондентом цієї газети, коли я працював у Чикаго репортером, об’їжджаючи місто разом із нічними поліцейським патрулями. Я вдячний йому не лише за це, а й за сприяння у створенні інтелігентної і культурної атмосфери в редакції газети, а також за організацію допомоги редакції та МЗС Британії, коли радянська влада намагалася вислати мене з країни в 1979 році. Тоді на мій захист рішуче став також Держдепартамент США.

У Москві у 1979–1982 роках збирати інформацію й захищати моїх радянських інформаторів мені допомагала група помічників, з-поміж яких багато хто є тепер моїми колегами. Мері Броксап, британський советолог і мій помічник у 1978–1979 роках, порадила мені написати книжку про сюрреалізм життя в СРСР. Дебора Сюард, яка тепер працює в «Associated Press», була моєю незамінною помічницею в 1980–1982 роках — вона записувала свідчення, класифікувала наші матеріали й координувала мої пересування, завжди намагаючись звести до мінімуму наші ризики зіткнення з таємною поліцією. Їй, своєю чергою, допомагали Марі Йованович, Люсія Перес-Морено та Джейн Темпест.

У захисті матеріалів цього проекту мені допомагала також група вірних друзів, у тому числі Сігрідур Сневарр і Петрина Бахманн із посольства Ісландії, Женев’єва Мейясу з французької амбасади, Морріс Джекобс із посольства США й у самих США — Строб Талбот.

Я отримував допомогу й від багатьох радянських друзів. Фелікс Серебров, В’ячеслав Лучков, Інна Мак-Клеллан, Аркадій Шапіро — всі вони докладали зусиль для пошуку людей із цікавим для мене досвідом життя. За кілька місяців до свого арешту в січні 1981 року Серебров — член Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях — познайомив мене з Олексієм Нікітіним, Анатолієм Корягіним, Олександром Шатравкою та Адольфом Мюльбергом. Всі вони займають помітне місце на сторінках цієї книжки.

Хочу подякувати також Рою Медведєву, історику-марксисту, який, попри наші розбіжності, присвятив чимало годин роз’ясненню мені радянської системи та великодушно забезпечував мене плодами своїх досліджень, включно з первісною та важливою інформацією.

Після того, як я залишив Москву, я отримав певну кількість ґрантів, які відіграли вирішальну роль у сплаті моїх витрат. У 1984 році я отримав стипендію Меморіального фонду Симона Гугенгайма, а потім ґранти від Фонду Лінди та Гаррі Бредлі, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Ергарта та Американського інституту миру. Завершити цю книжку було б неможливо без цієї своєчасної та щедрої допомоги.

Я також провів у листопаді 1986 року місяць як тимчасовий стипендіат в Інституті перспективних досліджень Росії ім. Кеннана у Вашингтоні.

У своїх дослідженнях за межами Радянського Союзу я мав змогу скористатися доступом до ресурсів Радіо «Свобода» в Мюнхені, зокрема до його архіву «самвидаву», який є багатим джерелом описів умов життя в СРСР. Я вдячний Пітеру Дорнану, Маріо Корті та Сюзанні Франк із відділу «самвидаву» за їхню допомогу, а також Іванці Ребет, бібліотекарці Радіо «Свобода».

За роки роботи над цією книжкою я отримував необхідну допомогу від редакції часопису Reader’s Digest і від Інституту зовнішньополітичних досліджень у Філадельфії.

Починаючи з 1986 року, редактори Digest наполягали на тому, щоби Держдепартамент США заборонив радянським журналістам в’їзд до США у відповідь на тодішню заборону мого в’їзду до СРСР. Прямим наслідком цього заходу було те, що радянські органи видали мені візу, і я відвідував Радянський Союз у 1986 і 1988 роках, попри те, що фактично залишався персоною «нон-ґрата». У 1990 році Digest пригрозив скасувати плани російськомовного видання часопису, якщо мені не буде дозволено в’їхати до СРСР, і цей ультиматум, підкріплений сильним тиском з боку Держдепу, спрацював: мені видали багаторазову візу.

Але Digest не тільки захищав мене, а й давав роботу. В 1990, 1991 та 1992 роках він постійно замовляв мені статті на теми СРСР, і саме ці завдання й відрядження дали змогу мені розширити книжку за рахунок висвітлення періодів перебудови та постперебудови. Я особливо вдячний колишньому редактору Кену Гілмору, редактору Кену Томлінсону, шефу вашингтонського бюро Віллу Шульцу, виконавчому редактору Крісу Вілкоксу та колишньому редактору міжнародного відділу Дж. Д. Паніці за їхнє сприяння та допомогу.

У 1990–1991 роках я працював в Інституті зовнішньополітичних досліджень