Читати книгу - "Останній тамплієр"

плав-засобу. Крізь бризки вона побачила, що очі Рейлі заплющені, а голова безпорадно теліпається на комірі рятувального жилета. З великої рани на лобі витікала кров, яку час від часу змивала морська вода.

Тес спробувала заштовхати Рейлі назад у човен, але швидко збагнула нездійсненність цього завдання. Гірше того — вона відчувала, що поступово втрачає ті невеликі запаси енергії, що мала. Човен з рятівника перетворювався на мороку; він поступово наповнювався водою і загрожував перекинутися при кожній великій хвилі. З важким серцем відпустила Тес ручку човна і натомість міцніше вхопила Рейлі.

Спостерігаючи, як швидко віддаляється від них надувне суденце, вона відчайдушно намагалася тримати голову Рейлі над водою. Їй здалося, що проминула вічність, поки вона завдяки лише рішучості та силі волі примудрялася не втратити свідомість. Жодних ознак послаблення шторму не було, тож Тес знала, що має бути насторожі, але це була програшна битва. Сили швидко полишали її.

Саме тоді вона і помітила великий шматок деревини, щось схоже на люк. З останніх сил Тес рвонулася до нього, однією рукою тримаючи Рейлі, а другою загрібаючи воду. Нарешті їй вдалося вхопитися вільною рукою за шматок мотузки, що звисав із цього люкоподібного предмета. Болісно і натужно втягла вона себе і Рейлі на плоску платформу, а потім тією самою мотузкою прив'язала себе і свого рятівника. А ще вона прикріпила гачками рятувальний жилет Рейлі до свого жилета. Тепер вони були нерозлучними, що б там далі не трапилося. Якимось дивовижним чином від цієї думки зажеврів у ній слабенький вогник надії.

Шторм довкола неї демонстрував свою шалену міць; Тес заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись вгамувати свої страхи. Як би там не було, але вона не могла дозволити собі панікувати і мусила знайти у собі сили, щоби втримати себе і Рейлі на цьому крихкому шматочку деревини. На щось більше вона, на жаль, не спромоглася. Їй тільки й залишалося, що лежати на спині, дозволивши стихії чинити з нею на свій розсуд.

На якусь мить імпровізований пліт завмер, і Тес розплющила очі, цікавлячись, чи не є ця зупинка ознакою поліпшення погоди. Однак справжній стан речей був абсолютно протилежним цій здогадці — над ними височіла колосальна гора води, порівняно з якою та хвиля, що перекинула «Саварону», здавалася просто карликом. Здавалося, що вона навмисне зупинила свій біг і нависла над ними, наче дражнячись.

Відчайдушно вхопившись за Рейлі, Тес заплющила очі й стала чекати на удар. І він стався. Хвиля обрушилася на них своєю багатотонною масою і поглинула, і завертіла, як те сухе листя.

77
Тоскана. Січень, 1293 рік.

Підставивши спину холодному пронизливому вітру, що дув з півночі, Мартін Кармоський скоцюрбився біля невеличкого вогнища. До завивання вітру додавався гуркіт водоспаду в тінистих глибинах вузької яруги. Біля Мартіна, поринувши у нетривалий і тривожний сон, тихенько стогнав Гуго, вкритий обшарпаними залишками плаща, знятого кілька місяців тому з мамлюка, убитого під Беер ель Сіфсаафом.

За час їхніх довгих мандрів відтоді, як їх викинуло на берег після загибелі «Храму Сокола», старий моряк встиг здобути велику прихильність Мартіна. Окрім Еймара де Війера, Мартін ніколи не зустрічав людини більш рішучої і з більшим почуттям обов'язку, не кажучи вже про той стоїцизм, із яким Гуго приймав усі випробування, що випали на їх долю. За ті довгі та важкі дні, які вони провели у мандрах, моряк зазнав декількох поранень в сутичках і під час випадкових падінь, але все одно він терпляче долав милю за милею без жодного ремствування.

Принаймні, так тривало до кількох останніх днів. Сувора зима цупко вхопила їх своїми вбивчими пазурами, і крижані пориви вітру з гірського пасма, що відділяло їх від Франції, стали позначатися на послабленому здоров'ї моряка.

Впродовж перших кількох тижнів після того, як вони полишили Беер ель Сіфсааф, Мартін тримав укупі тих чотирьох, хто врятувався. Він гадав, що допоки лишається загроза з боку мусульман, вони мали бути разом, щоб успішніше захищатися. Однак, коли вони покинули територію мамлюків, Мартін вирішив, що настав час втілювати план Еймара і розділитися на дві пари. Небезпека й досі зберігалася, зокрема з боку бродячих бандитів, що вешталися у передгір'ях Старої Планини, і на шляху в тисячі з гаком миль, що їм залишалося пройти до венеціанських князівств, ця небезпека була цілком реальною.

У нього визрів дуже простий план. Розбившись на дві пари, вони підуть заздалегідь визначеним маршрутом з інтервалом у півдня. Таким чином ті, хто йтимуть попереду, зможуть попереджати про можливу небезпеку тих, хто йтиме за ними. Ті ж, що йтимуть позаду, зможуть допомогти переднім в тому разі, коли з останніми трапиться якась біда.

— Ні за яких обставин, — наставляв він, — не можна безпеку листа ставити в залежність від якихось інших умов. Навіть якщо для цього комусь із нас доведеться кинути свого напарника напризволяще.

Ніхто йому не заперечив.

Але Мартін не зважив на несприятливість ландшафту. Дорогу їм заступали високі гори і глибокі ущелини, швидкоплинні ріки і густі ліси. Багато разів їм доводилося іти в обхід, значно відхиляючись при цьому від запланованого маршруту. Після того як їхня група розділилася, і вони з Гуго пішли уперед, лише одного разу Мартін отримав сигнал від своїх друзів. Це було багато тижнів тому.

На своєму шляху вони втратили усіх своїх коней: частина з них загинула, частину вони продали, частину — з'їли. Вже минуло кілька тижнів відтоді, як їм довелося йти пішки. Часто уночі, лежачи в знемозі біля вогнища, але неспроможний заснути, Мартін розмірковував — а як там інші? Може їм поталанило більше і вони знайшли легший шлях? Може, вони вже давно дісталися до Парижа?