Читати книгу - "Заборонені чари"

селище, щоб обміняти залізний ніж на кількадесят кілоґрамів свіжої риби. Поки ми не маємо нагальної потреби в тутешніх харчах — але з прицілом на майбутнє налагодили мінову торгівлю з місцевими мешканцями.

— Тут неподалік море?

— Тут довкола море. Це великий острів, розташований осторонь торгівельних шляхів; за площею він лише трохи менший за Корсику. Тут мешкають здебільшого мирні землероби, скотарі та рибалки, а населення центральної частини острова також займається полюванням. Цивілізація на Альпії ще не вийшла з бронзової доби, туземці мають нас за жерців могутніх богів і ставляться до нас з великою пошаною. Нам вдалося налагодити з ними гарні стосунки, ми навіть залучили їх для побудови цього анґару — звичайно, лише як підсобних працівників. Усю найскладнішу та найважчу роботу виконала спеціальна техніка.

— А скільки вас загалом? — поцікавилася Маріка.

— Наші погляди повною мірою поділяють близько сотні Послідовників, часом ми вдаємося до їхньої підтримки, хоч і не розкриваємо їм факту існування орґанізованої ґрупи еволюціоністів, яка наразі складається з чотирнадцяти осіб — а разом з Полем та Бланш нас шістнадцять. Після виявлення Альпії ми не ризикували залучати нових прибічників і обходилися власними силами.

— Ясно, — сказала Маріка, марно намагаючись приховати своє розчарування. Попервах зі слів Смирнова вона вирішила, що еволюціоністи — дуже впливова ґрупа серед Послідовників.

Відчувши зміну її настрою, місіс Волш зауважила:

— Троє з нас, зокрема Алекс, є членами Курії. Ще один еволюціоніст має всі шанси стати новим Куратором Північної Європи, коли… — вона зам’ялася, і Маріка зрозуміла чому: від Кейта їй було відомо, що цю посаду обіймає Ґордон Волш, — …коли теперішній піде у відставку. Впродовж останнього року ми стримували Курію від жорстких заходів стосовно вас, впливали на Старшого Куратора, щоб він не давав санкції на захоплення Аліси, а після зникнення Кейта і Джейн один з нас, Еміліо Родріґес, повернув слідство таким чином, щоб відвести від вас усі підозри.

— О-о, — здивовано протягла Маріка. — А з Кейтової розповіді я зрозуміла, що Куратор Родріґес є прибічником жорсткої лінії.

— Мабуть, він мав на увазі іншого Родріґеса, Хуана, — пояснила місіс Волш. — Куратора Центральної Америки. А наш Родріґес є Куратором з безпеки. Саме про нього я писала в своєму листі. П’ять років тому він…

— Стривай, Дейно, — зупинив її Смирнов. — Про це трохи згодом. Сподіваюся, принцеса вже зрозуміла, що, попри нашу малу чисельність, ми таки маємо певний вплив на діяльність Послідовників. До цього можу додати, що двадцять три з половиною роки тому нам вдалося виторгувати життя для Аліси Монтґомері.

— Щоб дослідити її чаклунські здібності?

— Ні. Щоб згодом переселити її та інших нащадків МакКоїв на Патрію. До виявлення Альпії в нас був інший план: захопити всі портали на Патрії, розірвати її зв’язок з нашим світом і заснувати там нову цивілізацію. Ми розуміли, що рано чи пізно буде вирішено знищити всіх МакКоїв. Допустити цього ми не могли і почали ґрунтовно готуватися до захоплення Патрії. Це був дуже ризикований задум — якби ми пропустили бодай один портал, наш план зазнав би фіаско. Проте іншого виходу не було — аж поки не з’явилась Альпія.

— Ага! — збагнула Маріка. — То це і є те безпечне місце, про яке ви говорили?

— Так. Ми вже цілком підготувалися до переселення на острів більш ніж сотні людей, з урахуванням не лише нащадків МакКоїв, а й членів їхніх родин — дружин та чоловіків.

— А як же житло для них?

— В анґарі є готові блоки для бунґало на зразок цих, — Смирнов кивнув на вже зведені будинки. — За тутешніх кліматичних умов нічого більшого й не треба. Також маємо необхідну техніку для їх спорудження, меблі, інше хатнє начиння. А в підвалі анґару встановлено невелику, але потужну електростанцію на холодному синтезі. Підземні кабелі живлення вже прокладено до місць майбутнього розташування бунґало. Встановити їх з нашою технікою — справа кількох днів, проте ми визнали за доцільне, щоб посильну участь у цьому взяли самі МакКої. Три чи чотири ночі вони зможуть провести і в анґарі, а побудова власного житла стане для них чимось на зразок бойового хрещення.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Маріка. — Тут на них чекає важке життя. Вони мають зрозуміти це від самого початку.

— Атож, — сказав Смирнов. — Попри всі ресурси, які ми зможемо надати в їхнє розпорядження, їм буде нелегко пристосуватися до нових умов.

Відколи джип від’їхав від анґару, Маріка не переставала краєм ока стежити за ним. Вона бачила, як машина зупинилася біля дітей, і чоловік з жінкою покликали до себе хлопчика в штанцях. Вони про щось побалакали з ним і поїхали далі, а хлопчик, трохи потупцювавши на місці, поволі, відверто неохоче, поплентався в напрямку Смирнова, місіс Волш та Маріки. Інші діти щось гукали йому вслід і красномовними жестами кликали до себе. Час від часу він обертався, знизував плечима і розводив руками.

Та якоїсь миті поведінка хлопчика різко змінилася. Він уже не звертав уваги на заклики своїх товаришів, більше не зупинявся й не озирався назад, а прискорив ходу і цілеспрямовано рушив до пагорба.

Коли хлопчик був кроків за п’ятнадцять від них, Маріка роздивилася його ауру й побачила ті особливі „кольори“, за якими Конори впізнавали своїх родичів. Він мав живий, повноцінний дар!

— Або я марю, — невпевнено мовила вона, — або… Ви ж говорили, що МакКої тут не живуть.

— Я сказав правду. МакКої, — Смирнов наголосив на множині, — тут не живуть. Є лише один МакКой.

Тим часом хлопчик наблизився до них і піднявся на ґанок. Він мав років вісім або дев’ять, не більше. Був чорноволосий і дуже смаглявий — вірніше, засмаглий. Допитливо глянувши на Маріку, хлопчик звернувся до місіс Волш:

— Я зовсім не хочу їсти, тітко Дейно. Я говорив мамі й татові, що не голодний,