Читати книгу - "Чигиринський сотник"

умер ще маленьким… Бо як виросте, то треба буде з ним спадщиною ділитися, а князь не хоче!

— Ти ба! А я не таке чув…

— А що ти чув?

— Що це син його нешлюбний, которий дременув од батька у козаки! То князь хоче зловити його та нагаїв добрячих усипати… А тоді князем замість себе учинити.

— А Міхала куди діне? Той же ж у нього законна дитина!

— А Міхал, кажуть, трохи того… кýку на мýню!

— Отсе так із тими дітлахами! Наплодиш їх, а тоді думай, що з ними робити… Нехай вони показяться!

Чутно було, як під’їхав ще один вершник.

— Нема? — поспитався він.

— Нема.

— Не втекти йому, — сказав козак, і Михась упізнав голос отамана. — Певне, отут у яру зачаївся… Як буде білий день, зловимо ми сього хлопця.

— А як дремене куди?

— А куди йому дременути? Хіба на той бік Удаю, але ж не перепливе, бо широко! А обабіч кляштора мочарища з такими багнами, що не перескочиш! Як сонце вигляне, всі сліди в степу будуть як на долоні!

— А й правда! — буркнув хтось із козаків. — Татар — і тих ми ловили, а вони ж хитрі мов лисиці!

— То гайда до кляштора… Перекусимо, чим Бог послав, та огня прикладемо запорожцю — може, скаже щось помічне!..

— Ото й правда!

Михась трохи посидів, наслухаючи, як віддаляється тупіт копит, а потім підвівся і почав помалу продиратися крізь хащі. Тільки тепер він утямив, у яку халепу влип: ні коня, ні оружжя, кругом степ, та ще й гоняться за ним козаки з польової сторожі,— а ті сліди вміють читати! Як зійде сонце, кожну зламану галузку побачать вони, кожну прим’яту травину! Та й далеко шукати його не треба — степ рівний мов стіл, то де ж він іще може сховатись, як не в яру? Як подумав теє малий козак, то знову мороз пішов йому по шкурі. Постояв трохи він, розважив усе, а тоді униз спустився і попрямував понад водою, що бігла на дні провалля до річки.

Отак він ішов помалу, аж стало вже видніше попереду і побачив Михась, що тече перед ним Удай, а на тому боці клубочиться імла над заплавою. І тоді долинули до нього якісь дивні голоси, а як прислухався, то почув малий козак, що хтось наче співає.

«Господе, твоя воля! — спинившись, подумав собі Михась. — А це ще що за напасть чигає на мене?»

Постояв він, іще наслухаючи і втямив, що чутно той спів попід берегом, із-за кручі, що височить о праву руч. Не довго думаючи, поліз він крутим глинястим схилом та й опинився нагорі. А там ліг у траву, поплазував на самісінький край урвиська і обережно глянув униз.

І аж рота роззявив од подиву!

Під кручею, в чистому річковому плесі, узявшись за руки, ходили кружком дівчата. У вінках були вони всі, коси розпущені, а що гарні, то як намальовані! Та не те було диво, що гарні, а те що й нитки на них не було — голісінькі всі були, як мати народила. Ото водять корогод, а одна стоїть посередині та й співає:

Оре, оре Голубонько, Оре, оре Кострубонько,—

а потім усі разом:

Я ж тебе не любила, Серпаників не носила, Серпаники продавала, Тобі тютюн купувала!

І знов позамовкали, а та дівка, що в колі, наспівує стиха:

Сіє, сіє Голубонько, Сіє, сіє Кострубонько,—

і знов застрибав корогод, і заголосив:

Я ж тебе не любила, Серпаників не носила, Серпаники продавала, Тобі тютюн