Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Такаманохара. — Певний час потрібний, аби визначитися з усілякими там спектральними зміщеннями.

— Зміщеннями, зміщеннями… — передражнив дівчину капітан.

Голова в нього розпочала гудіти, мов надтріснутий дзвін, але загальний стан, здається, приходив до норми.

Нксі дісталося набагато більше. Стоп!.. А як же нанороботи?! Капітан прислухався до свого організму. Була в ньому якась дивна тиша, але розбиратися з цим поки що було ніколи.

— Зміщеннями… — розпочав було знову Кременчук та й так і застиг із роззявленим ротом: лівий сектор іллюмінаторних екранів видав зображення найближчої планети.

— Ух, ти!.. — свиснула Сонька.

— Точно кажу: електратора клятого механіка, — видихнув собі й Норильцєв.

Нкса зовсім вже перелякано повискував, вчепившись за нього обома руками. Срібні іскри-відлиски пробігали по сплутаних жмутках його смух-трави.

Окрім нього переляканим особливо ніхто не виглядав.

Більше вкрай здивованими усі виглядали. Але Кременчук відчув якусь липку моторошність, що зимно торкнулась його грудей. Просто до області серця торкнулась.

Вражало не те, що планета на екранах і дійсно мала вигляд згаданої новорічної іграшки-кульки. Не те, що на її дзеркальній поверхні відображався увесь космос, переповнений подібними „іграшками”. І навіть не кількість цих відображень вражала, яка мала тенденцію до злиття в єдину, ледь пухирчасту, ртутно-розплескану площину. Ні, вражала сама форма цього небесного тіла. Бо цілком кулястою вона не була. Зблизька ставало зрозумілим, що форма „кульок” уявляла собою величезні багатогранники з гранично опуклими — наче вилизаними — ребрами. І саме такий багатогранник заповнював собою увесь лівий сектор екранів.

— Додекаедр, — шепнула Такаманохара.

— Що?!? — здригнувся Кременчук, наче в нього над вухом загорлали голосно.

— Додекаедр, кажу. Правильний дванадцятигранник, утворений правильними п‘ятикутниками. Ця планета має форму додекаедра. Інші небесні тіла, до речі, здається, теж.

Чи це й не небесні тіла зовсім?

— Я ж кажу: електратора прибацаного витівки! Його, зарази. Скоро, мабуть, і сам у гості завітає. Нічого капітан не добився самогубством нашим колективним, нічого!

Соньці здалося, що за розлюченим голосом Зоребор намагається приховати свій панічний переляк. Що ж, картина і дійсно була непересічна. Моторошною для здорового мозку була картина. Алхімічно-амальгамна. Ось тільки щось муляло Соньку в ній. Невідповідність якоїсь деталі загальному настрою.

Ота цяточка мікроскопічна на лискучій грані, оберненій просто до „Софії”, чи що?..

А Кременчук раптом відчув, що горло його чомусь боляче стиснулось. Він ще навіть не зрозумів — від чого, а очі вже до болю вдивлялися в поверхню дивного утворення.

Он там… там… Такаманохара, здається, теж це побачила.

— Сонько, — хрипло вичавив з себе Богдан, — а ну-мо, дай-но ще трохи збільшення. Он на тій цяточці сфокусуйся.

Ліворуч трохи… Бачиш?

— Та бачу! Не сліпа! — чомусь шепотом огризнулася дівчина. — Сам збільшуй. Сенсор в тебе просто під рукою.

— Не можу, Сонько. Не повіриш… Не повіриш, але в мене руки трусяться.

Такаманохара здивовано зиркнула на капітана й рушила було з місця, але Норильцєв, притискаючи до себе схвильованого крчовника, м‘яким стрибком вже наблизився до відповідної ділянки пульту.

— Фьють, — присвиснув по-знайомому, — чи то мені здається, чи…

— Чи-чи, — сварливо відгукнулася Такаманохара, котрій присвист Зоребора раптом до болю нагадав посвистування їхнього загиблого рятівника з механічним ім‘ям Р2Д2. — Мавпенятко Чичичи продавало калачі. Не «чи» кричати треба, а «людина за бортом!» І, взагалі, не чикай, а працюй, якщо взявся!

А сама вже косилася, косилася на Кременчука, завмерле обличчя якого, все в лискучих відлисках цього світу, моторошно нагадувало безжиттєву металеву маску. Втім, вже за хвилину дівчина теж відчула, як шкіра на її щоках натягнулась і похолоднішала. Наче на бляху її шкіра перетворилася.

Норильцєв же, обережно поставивши Нксу на підлогу, набичився, обома руками впираючись у пульт і ледь не влізаючи головою в головний екран. Потім труснув цією самою головою і безпорадно зиркнув на Такаманохару. А та вже зовсім не дивилася на екран. Та вже повністю спрямувала свій погляд на капітана.

В того вже не руки трусились, а губи. Дрібно-дрібно.

Наче щосили стримували щось таке, що рвалося назовні з середини його тіла. І відчували, що не втримають. Що розімкнуться ось-ось. Сонька була вражена. Предмет, що його упіймали об‘єктиви „Софії”, і дійсно був дуже дивним, неочікуваним і дещо жахливим. Але ж не настільки! Вони он скільки чудасій усіляких вже перебачили. Однією більше, однією менше… Але щось підказувало дівчині, що ця чудасія має якийсь знаковий характер. Для капітана знаковий. Чи він вже десь бачив щось подібне? Але, наскільки розуміла Сонька, на Землі це було просто не можливе. Хоча, що вона знає про Землю?

— Капітане, — спитала, — що трапилось? Це дійсно чиясь трагедія, але… Її слова впали в порожнечу. А цяточка на екрані збільшувалась, збільшувалась, видовжувалась і вже точно можна було сказати, що це — тіло колись живої істоти.

Гуманоїдного типу тіло. Яке повільно пересувалось по бозна ким і коли визначеній орбіті над дзеркальною поверхнею додекаедрного утворення. Планетою це утворення навіть подумки Такаманохара називати поки що не наважувалась.

— Ч-чорт! — хрипко видихнув Норильцєв і Соньці здалося, що голос його напрочуд нагадує голос Кременчука.

— Здавалось, мене вже нічим не здивуєш, але оце…

— Що „оце”? — перекинула на хлопця свою увагу Такаманохара, труснувши синявим волоссям.

— Пілот НЛО це. Класичний. Такий, як в Розвеллі.

— В Розвеллі?..

— Ой, Соню, не робіть вигляду, що ви ніколи не чули про катастрофу літаючої тарілки в американському Розвеллі.

Дівчина лише плечима знизала. А Зоребор здивовано розвів руками. Ртутний п‘ясток похмуро блиснув в тон кольчузі та краєвиду на екранах.

— Ну, Соню, ви мене іноді вражаєте. Та такого стандартного інопланетянина по телеку двадцять разів на добу показують. Та й у пресі.

— Не дивлюсь. Не читаю, — буркнула Такаманохара, вдивляючись в сіро-сріблясту, якусь дитячу постать з великою головою та безвільно розкинутими кінцівками.

На голові чітко виділялися величезні, широко розплющені, очі. Вони