Читати книгу - "Містер Мерседес"

не сумнівається, що Хартсфілд продовжив би

убивати далі й більше, якщо не на тому концерті чи в День Кар’єр у

«Посольських апартаментах», то ще деінде. Він відчув смак до цього. А

отже тут жорстке рівняння: життя Джейні в обмін на життя усіх тих

гіпотетичних інших. І якби в такій альтернативній (проте дуже можливій) реальності це був той концерт, двома з жертв стали б мати й сестричка

Джерома.

— А що ви йому на це сказали? — питає Холлі. — Що ви сказали йому на це?

— Нічого. Коли тебе привели до дровітні, найкраще, що ти можеш зробити —

це перечекати батожіння із зімкнутими вустами.

— Це тому вас не було з нами, коли нам вручали медалі, чи не так? — питає

вона. — І тому вас не було на оголошенні декларації. Ті гівнюки вас якраз

карали.

— Я собі уявляю, — каже Ходжес, хоча, якщо правники вважали, що то було

покаранням, вони помилялися. Останнє в світі, чого він хотів би, це щоб

йому вішали медаль на шию і вручали ключ від міста. Він пропрацював копом

сорок років. Це його ключ від міста.

— Просто сором, — каже Джером. — Ви ніколи не зможете проїхатися в

автобусі безплатно.

— Як там справи на Озерній авеню, Холлі? Залагоджуються?

— Уже краще, — каже Холлі. Вона послаблює корок на пляшці шампанського з

усією делікатністю хірурга. — Я знову сплю всю ніч. Також відвідую

доктора Лейбовіц двічі на тиждень. Вона вельми допоміжна.

— А як справи з вашою матір’ю? — Він знає, це дражлива тема, але

відчуває, що може її торкнутися, саме цього разу. — Вона так само

телефонує вам п’ять разів на день, благаючи повернутися у Цинциннаті?

— Вона зменшила це до двох разів на день, — відповідає Холлі. — Перший

раз вранці, останній ввечері. Їй самотньо. І, гадаю, вона більше боїться

за себе, ніж за мене. Старому важко змінювати своє життя.

«Кому-кому, а не мені про це розказувати», — думає Ходжес.

— Це дуже важливе зрозуміння, Холлі.

— Доктор Лейбовіц каже, що звички важко ламати. От мені важко кинути

курити, а мамі важко звикнути жити самій. А також усвідомити, що я не

мушу залишатися всю решту мого життя тією чотирнадцятирічною дівчинкою

скорченою у ванні.

Вони мовчать якийсь час. На полі № 3 Малої Ліги ворона тріумфальним

кряканням оголошує про своє заволодіння пітчерською гумою[362].

Відокремлення Холлі від матері стало можливим через заповіт Джанель

Паттерсон. Більша частина статків Джейні — які дістались їй з ласкавої

волі однієї з жертв Брейді Хартсфілда — перейшла до її дядька Генрі Серва

й тітки Шарлотти Джібні, але Джейні також залишила півмільйона доларів

Холлі. Ці гроші було поміщено в опікунський фонд під керуванням містера

Джорджа Шрона, юриста, якого Джейні також була успадкувала від Олівії.

Ходжес уявлення не має, коли Джейн встигла це зробити. Чи чому вона це

зробила. Він не вірить у передчуття, але…

Але.

Шарлотта була смертельно налаштована проти переїзду Холлі, заявляючи, що

її дочка не готова жити самостійно. Зважаючи на те, що вік Холлі вже

наближається до п’ятдесяти, це було рівнозначним тому, як казати, що вона

ніколи не буде до цього готовою. Холлі вважала, що вона готова, і за

допомоги Ходжеса переконала Шрона, що з нею все буде гаразд.

Те, що вона стала героїнею, яку інтерв’ювали всі центральні телеканали, безумовно, допомогло з Шроном. Проте не з її матір’ю; у якомусь сенсі

саме героїчний статус Холлі лякав ту леді найбільше. Шарлотта так і не

змогла цілком сприйняти той факт, що її сумнівної врівноваженості дочка

зіграла важливу роль (мабуть-таки, ключову роль) у запобіганні масовому

вбивству невинних.

За умовами заповіту Джейні квартира в кондомініумі, з її казковим

краєвидом на озеро, перейшла в спільне володіння тітки Шарлотти й дядька

Генрі. Коли Холлі запитала, чи може вона там жити, хоча б для початку, Шарлотта їй відмовила моментально й твердо. Брат не зміг умовити її

перемінити це рішення. Це зробила сама Холлі, сказавши, що збирається

залишитися в цьому місті і, якщо мати не поступиться з квартирою, вона

знайде собі житло в Лоутавні.

— У найгіршій частині Лоутавна, — наголосила Холлі. — Де я купуватиму все

за готівку. Якою світитиму всюди навмисне.

І це подіяло.

Життя Холлі в цьому місті — перший довший період, який вона провела поза

опікою матері — почалось нелегко, але її психотерапевтка надає їй добру

підтримку, і Ходжес відвідує її часто. Що ще важливіше, її часто відвідує

Джером, а сама Холлі ще частіша гостя в будинку Робінсонів на Тіберрі-

лейн. Ходжес упевнений, що саме там відбувається справжнє зцілення, а не

на кушетці в доктора Лейбовіц. Барбара призвичаїлась називати її тітка

Холлі.

— А як у вас, Білле, — питає Джером. — Маються якісь плани?

— Ну, — починає він, — мені запропонували роботу в охоронній службі

«Невсипущі», як вам таке?

Холлі сплескує долонями й хитається вниз-угору на пікніковій лавці, неначе дитина.

— І ви приймете цю пропозицію?

— Не можу, — каже Ходжес.

— Серце? — питає Джером.

— Та ні. Мусиш бути зареєстрованим, а суддя Сілвер сьогодні вранці

поділився зі мною, що мої шанси на отримання реєстрації приблизно

дорівнюють перспективі того, що євреї з палестинцями спільно збудують

першу міжрелігійну космічну станцію. Моїм мріям про отримання ліцензії

приватного детектива такий самий капут. Тим не менше, один фаховий

заставодавець, якого я знаю вже багато років, запропонував мені

спорадично працювати в нього розшукувачем боржників, для цього ліцензія

мені не потрібна. Я можу займатися цим переважно зі свого дому, через

комп’ютер.

— Я міг би вам допомагати, — каже Джером. — З комп’ютерною частиною

справи, тобто. Переслідувати когось у реальності я не хочу. Одного разу

достатньо.

— А що там з Хартсфілдом? — питає Джером. — Є щось нове, чи все як було?

— Все як було, — каже Ходжес.

— А мені байдуже, — каже Холлі. Тоном викличним, але вперше після приїзду

в «МакГініс Парк» вона кусає собі губи. — Я б зробила те саме знову, —

вона стискує кулаки. — Знову, і знову, і знову!

Ходжес береться за один з тих її кулаків і, втішливо погладжуючи, розтискає його. Джером робить те саме з іншим.

— Звичайно, що ви зробили б, — каже Ходжес. — Саме тому мер і вручив вам

медаль.