Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

Говіта та його супутників шукали протягом дев’яти тижнів, але даремно. Очевидно, ці бідолахи, не вміючи плавати, потонули в озері.

- А чому не припустити інше - що вони цілі та здорові й живуть серед якогось новозеландського племені? - спитала Гелена.- Адже смерть їхня не доведена.

- На жаль, ні,- відповів Паганель,- бо відтоді минуло вже більше року, а вони досі не повернулись... а коли з цієї Нової Зеландії,- додав він пошепки,- за рік не повертаються, то це означає: люди загинули без вороття!

 

Розділ IX
ТРИДЦЯТЬ МИЛЬ НА ПІВНІЧ

 

 

7 лютого, о шостій годині ранку, Гленарван дав знак рушати в дорогу. Вночі дощ став. Густі попелясті хмарки затягли небо щільною заслоною, затримуючи сонячне проміння на висоті трьох миль од землі. Помірна температура дозволяла сподіватися - денний перехід не буде надто важкий.

Паганель визначив, що відстань між мисом Кагуа й Оклендом сягає до вісімдесяти миль; долаючи щодня десять миль, її можна пройти за вісім днів. Але замість брести звивистим берегом, географ визнав за ліпше попрямувати вглиб на тридцять миль до селища Нгарнавагіа, де зливались річки Ваїкато й Вайна. Там проходив «поштовий шлях», власне, стежка, придатна для повозів, яка перетинає чималу частину острова - від Нейпіра, поблизу затоки Гоукса, аж до Окленда. Цим шляхом легко дістатися до Друрі, де можна перепочити в чудовому готелі, що його особливо рекомендує природознавець Гохштеттер.

Мандрівники, несучи кожний свою пайку харчів, почали огинати берегом бухту Аотеа. З обачності вони не відходили один від одного і, мимоволі стискуючи набиті карабіни, пильно вдивлялись у хвилясті рівнини на сході. Паганель з насолодою, як справжній знавець, перевіряв за своєю досконалою картою, правильність позначених на ній щонайменших деталей.

Деякий час маленький загін ішов піскуватими грунтами, що утворились із скалок двійчастих черепашок і висхлих кісток, з великою домішкою закису й перекису заліза; коли до такого грунту наблизити магніт, він одразу вкривається блискучими кришталиками.

На березі, де ніжно хлюпотали хвилі припливу, бавилось кілька тюленів, і в гадці не маючи тікати. Вони мали закруглену голову, широкий спадистий лоб, розумні очі й були лагідні та навіть симпатичні з вигляду. Дивлячись на них, легко було збагнути, чому давні перекази, на свій кшталт поетизуючи цих своєрідних мешканців моря, саме в них втілили образ звабливих сирен, дарма що голос у тюленів - якесь немилозвучне бурчання. Цих численних на берегах Нової Зеландії тварин високо цінують, полюючи їх заради шкури й лою.

Між тюленями вирізнялося троє чи четверо морських слонів, сіро-блакитних на колір, від двадцяти п’яти до тридцяти футів завдовжки. Вони, простягтись ліниво на ложі з грубого шару ламінарій - велетенських водоростей, піднімали вгору свої гнучкі хоботи і, смішно наморщуючись, ворушили шорсткою щетиною довгих вусів, закручених кучериками, немов борода якогось дженджика. Роберт розважався, стежачи за цими цікавими створіннями. Раптом він здивовано закричав:

- Диви! Тюлені їдять гальку!

Справді, декілька тварин пожадливо ковтали ріння, що вкривало побережжя.

- Еге ж, твоя правда,- озвався Паганель.- Тюлені ковтають берегову гальку.

- Дивна їжа! - не вгавав Роберт.- Як вони її перетравлюють?

- Вони не живляться камінцями, а ковтають їх, в такий спосіб навантажуючи себе, так би мовити, баластом; цим вони збільшують свою вагу, аби легше спуститися на дно. Повернувшись на берег, вони без довгих церемоній викидають це каміння. Ти зараз побачиш, як ті тюлені, що наковталися ріння, пірнатимуть у воду.

І справді, невдовзі з півдесятка тюленів, як видно, вдосталь навантажившись, важко поплентались берегом і зникли під водою. Але Гленарван не міг витрачати дорогий час на те, щоб чекати повернення тюленів з моря й спостерігати, як вони будуть розвантажуватися. На превеликий жаль Паганеля, маленький загін рушив у дальшу путь.

Близько десятої години мандрівники зупинились поснідати під високими базальтовими скелями, що стояли понад берегом моря, наче старовинні кельтські надгробки. Поруч, на піщаній мілині, була сила устриць, але дрібних і несмачних. За Паганелевою порадою, Олбінет засмажив їх на розжареному вугіллі, й, виготовлені в такий спосіб, вони зникали за сніданком цілими десятками.

Відпочили й подались знов уздовж берега бухти. На зубчастих гребенях скель, на вершечках стрімких круч мешкало безліч морських птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, котрі сиділи нерухомо на гострих шпилях стрімчаків. До четвертої години пройшли десять миль й анітрохи не втомилися. Мандрівниці забажали, не зупиняючись, іти далі аж до ночі. Тут дорога міняла напрямок; треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, що виднілися на півночі, обминути їх і тоді заглибитись у долину річки Вайпа.

Вдалині, скільки сягало око, простягалась безмежна рівнина, немовби обіцяючи приємну прогулянку. Але, наблизившись до крайки, де починались суцільні зелені луки, мандрівники дуже розчарувалися. Замість трави перед ними стали невисокі зарості чагарів, вкритих дрібними білими квітами, а між ними - без ліку високої папороті, яка особливо рясно розростається на землях Нової Зеландії. Довелось прокладати шлях крізь ці кущі з деревистими стеблами, і це завдавало чимало мороки. Однак на восьму годину вечора подорожні обминули вже перші відножини гірського пасма Гакарігоата-Ренджс і отаборились на ніч.

Після перегону в чотирнадцять миль годилося думати про відпочинок. А втім, в них не було ні фургона, ані намету, і всі полягали просто неба під чудовими норфолкськими соснами. Ковдр не бракувало, їх розіслали, влаштувавши зручні постелі.

Мандрівники поклали собі й уночі матися на бачності. Гленарван і його супутники, добре озброєні, вирішили вартувати по двоє аж до світанку. Багаття не розпалювали. Вогняні препони прекрасно захищають проти хижих звірів, але в Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ані ведмедів чи будь-яких інших хижаків. Щоправда, їх цілком заступають новозеландці. Вогонь тільки привернув би увагу цих двоногих ягуарів.

Загалом ніч минула добре, коли не зважати на піщаних мух - «нгаму» мовою тубільців,- що кусали дуже дошкульно, і на зухвалу родину польових щурів, котрі на всі заставки гризли мішки з харчами.

Вранці 8 лютого Паганель устав спокійніший і майже примирений з цією країною. Маорійці, яких він надто страхався, не показувались, і навіть уві сні йому не загрожували ці кровожери. Вдоволений вчений поділився своїми настроями з Гленарваном.

- Я гадаю,- додав він,- наша прогулянка закінчиться без жодних пригод. Цього вечора ми дійдемо до злиття Вайпи й Ваїкато, а проминувши це місце, вже