Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

або злочинцями, або прокаженими. Хто б переймався ними?  

Тож чи варто дивуватися, що ця невеличка зала — таке потужне джерело сили й люті?  

— Я розумію вас... — повторила я.  

Постаті замерехтіли, стежачи за мною своїми нерухомими темними очними ямками. Я щосили намагалась виявити своє співчуття до них. Та чи сприймуть вони мій жаль? Чи можуть вони будь-що сприймати після того, як стільки століть пролежали похованими живцем й забутими? Стільки століть не знаходилось нікого, хто згадав би про їхнє існування...  

Що ж. не стану нікого звинувачувати. Я поглянула поверх свічки, що вже згасала, й помітила дивовижну річ на підлозі. Нахилилась уперед, трішки хитнувшись (якби ця підлога припинила крутитись у мене перед очима!), іуважно придивилась. Авжеж, кістяки — це не найголовніша тутешня загадка.  

Плити підлоги, над якими я схилилась, були чисто виметені: на них не було жодної порошинки, хоч порох густо вкривав і прохід, яким я сюди дісталась, і кістяки по краях зали. На одній з плит, недалеко від мого лівого черевика, лежав якийсь циліндрик — наполовину білий, наполовину бурий. Спочатку я подумала, що то уламок кістки, та коли опустила свічку нижче, то зрозуміла: це   недопалок.  

Недопалок сучасної сигарети...  

Я поглянула на нього, насупилась, труснула головою, намагаючись зрозуміти, що ж це значить.  

Довкола мене хтось заворушився. Озирнувшись, я побачила, що бліді постаті рушили до мене. Я нетерпляче підняла руку:  

—Усе гаразд, усе гаразд... Я тільки на хвилинку. Я тут дещо знайшла.  

Я підвелася. Тепер, звернувши нарешті увагу на підлогу, я помітила й деякі інші химерні речі. Посередині зали підлога була напрочуд чиста — ані кісток, ні пороху, ні будь-якого ішого сміття. Хтось старанно прибрав цю залу, незгірше >а Голлі Манро.  

Від цієї думки я захихотіла, і це остаточно розбудило мене. Я стурбовано подивилась на коло привидів, пто от-от мало зімкнутись круг мене, й сказала:  

— Дайте мені більше місця. Ви мені заважаєте. Відійдіть, будь ласка, трохи назад.  

Я вийшла на середину зали, зосередилась (усе довкола й досі оберталось перед моїми очима), нахилилась і похмуро втупилась у кам’яні плити підлоги. Придивившись, я розібрала на них численні цяточки, схожі на краплини застиглого воску. Я спробувала помацати пальцем одну таку краплину й мало не перекинулась уперед.  

— Ви неабияк мене дратуєте, — сказала я привидам, які ще ближче підібрались до мене і вже не висіли над купою кісток. Тепер вони утворили коло круг прибраної частини підлоги. Я відчувала, як пильно вони спостерігають за мною, як гніваються на мене.  

— Я не збиралася з вами розмовляти, — провадила я. — І вже напевно цього не робитиму, якщо ви не відійдете назад. Ану, геть! — привиди позадкували. — Отак буде краще! А тепер скажіть: що ви тут робите? Звідки тут воскові краплі й недопалок? Що це за круглі подряпини на підлозі? І що це за чорна пляма посередині? Ви що, розважались тут? Багаття палили?  

Привиди, зрозуміло, нічого не відповідали мені, та за їхніми спинами я виразно відчувала відлуння давнього насильства й жорстокості. Воно клубочилось над нами чорною хмарою, як піщана буря, що насувається на містечко, загублене серед пустелі.  

— Я влаштую вам усім гідний похорон, — говорила я. — У справжніх трунах, за всіма звичаями. Нікого з вас не палитимуть у печі. Не хвилюйтесь, я домовлюся про це з Локву- дом. Він, щоправда, трохи поведений на привидах, але я його умовлю. Не хвилюйтесь. Локвуд розбереться з вами всіма...  

Еге ж, розбереться. Якщо він ще живий і здоровий.  

Зненацька мені спало на думку: а якщо ні? Це була навіть не думка, а впевненість. І що ж тоді, власне, роблю тут я? Навіщо марную час на розмови з привидами, коли Локвуд пропав, звіяний ураганом? Біль пронизав усе моє тіло. В голові загуло. Я майже впала на коліна.  

Може, він теж тут, серед цієї купи кісток? Якби він вижив, то давно вже був би поряд зі мною... Мій страх вирвався з мого серця, величезною хвилею покотився до країв зали, і всі привиди знову зашепотіли на різні голоси.  

— Розмовляйте зі мною виразніше. — сказала я. — Як отой дідуган у кріслі. Вам трапилася рідкісна нагода! Такі люди, як я. нечасто сюди заходять. Говоріть, тільки   зрозуміло...