Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

що сталося це в другій половині 50-х років III ст., бо сумнівно, щоб, грабуючи міста на території римських провінцій, варвари залишили незайманими невеликі грецькі центри, які знаходилися у безпосередній близькості від основного району концентрації їхніх сил.

Якщо про похід 266 р. проти Гераклеї Понтійської точних даних немає[1170], то такі дані є про похід 267—268 рр. Згідно з письмовими джерелами, під час походу 267—268 рр. флот герулів та остготів вийшов з Меотиди, пройшов Понт і увійшов у гирло Істру [Zosim, І, 35; Dexipp., 21; SHA, Gallien, 13, 6—10]. Тут вони, об'єднавшись з візіготами і пограбувавши околиці, вирушили до Боспору Фракійського, але після поразки від римських військ відійшли в Малу Азію і розгромили міста провінції Ахайї. Трохи пізніше, після нового зіткнення з римськими військами на кордоні Македонії і Фракії, варвари перейшли Дунай і залишили територію імперії[1171]. 269 р. вони знову напали на римські провінції. Як і раніше, похід почався з гирла Дністра, але за своїми масштабами він відрізнявся від попередніх, бо варвари, і серед них готи, мабуть, хотіли оселитися на території імперії [Zosim, І, 42, 1]. Однак і цей похід закінчився невдачею, 270 р. Їх було розбито. Після цих подій обстановка на Дунайському кордоні імперії стабілізується. Це було пов'язано, з одного боку, з активізацією воєнних дій римлян, які залучили до боротьби значні військові сили, а з другого — зі зміною характеру взаємовідносин імперії з варварами на північ від Дунаю. Якщо до рубежу 60—70-х років III ст. для них були характерні військові конфлікти, то після 269—270 рр. римська адміністрація почала практикувати розселення частини варварів, в тому числі готів, уздовж правого берега Дунаю[1172].

З короткого огляду заключного етапу «скіфських» війн випливає, що коли походи 258, 263 та 269—270 рр. були пов'язані з гирлом Дністра, то під час походу 267—268 рр. у подіях брали участь варвари, які мешкали не тільки в Західному Причорномор'ї, а й у районі Меотиди. Отже, наприкінці 60-х років III ст. у Північному Причорномор’ї утворилася велика коаліція варварських народів, які об'єднали свої зусилля для грабунку провінцій Римської імперії. Причому факт використання під час походу 267—268 рр. боспорських кораблів дає змогу стверджувати, що в цей час варвари тією чи іншою мірою повинні були контролювати Боспор і його цар Рескупорид IV не мав змоги дати їм рішучу відсіч. Інакше кажучи, напередодні походу 267—268 рр. «скіфи», або «готи» повинні були закріпитися не тільки в гирлі Дністра, а й на Боспорі.

Наслідки нападів варварських дружин у третій чверті III ст. археологічно зафіксовані не тільки в Тірі та Ольвії, а й у інших районах Північного Причорномор'я[1173]. До цього часу слід відносити пожежі та руйнування на Неаполі Скіфському, інших пізньоскіфських городищах Південно-Західного Криму[1174]. Із заключний етапом життя населення в цих регіонах пов'язані поховання, відкриті у верхніх шарах пізньоскіфської столиці та інших городищ цієї частини півострова[1175]. Т. М. Висотська цілком слушно пов'язує загибель пізньоскіфських городищ у передгірських районах з навалою варварів, метою яких наприкінці третьої чверті III ст. було захоплення Боспору[1176]. Показово, що саме в цей час гинуть пізньоскіфські поселення на території між Неаполем і Феодосією, які розташовувались поблизу східних кордонів Боспорської держави[1177]. На відміну від центральних і східних районів Криму, Херсонес і ціла низка поселень у гірських долинах Південно-Західного Криму залишилися осторонь основного напрямку пересування варварів, що добре ілюструється топографією могильників з похованнями III— IV ст. До цього ж часу І. Т. Кругликова відносить загибель міст і сільських поселень Європейського Боспору. Матеріали археологічних досліджень і скарби свідчать, що в цей час варвари вдерлися на Боспор саме із заходу, бо античні поселення, розташовані на Таманському півострові, не постраждали[1178].

Підсумовуючи, слід підкреслити, що в третій чверті III ст., імовірно, напередодні походу 258 р., варвари розгромили Тіру й Ольвію, а частину населення і ресурси цих центрів було використано для підготовки до морських походів уздовж Західного узбережжя Понту. Трохи пізніше, близько середини 60 років III ст., гинуть пізньоскіфські городища в Центральному і Східному Криму та населені пункти Європейського Боспору. Найімовірніше з цими подіями слід пов'язувати припинення 268 р. боспорського монетного карбування[1179], що разом з археологічними матеріалами свідчить не тільки про силу ударів варварів, а й про важке становище Боспорської держави. Цілком можливо, що саме до цього часу слід відносити напис царя Хедосбія, який за шрифтом датується другою половиною III ст. [КБН, 846][1180]. Цей цар, який, вірогідно, стояв на чолі варварів, на певний час міг захопити владу над європейською частиною Боспору і, використавши ресурси боспорців, здійснив похід 267—268 рр.

Глава 2

Боспор у середині ІІІ — першій половині VI ст.

У середині III ст. Боспор увійшов в орбіту так званих готських, або скіфських війн. Так, за Рескупорида IV [242/ 243—276/277 рр.] близько 253/254—254/255 рр., коли на боспорському престолі, крім Рескупорида IV, з'явився цар Фарсанс, готи на деякий час захоплюють Боспор і починають використовувати боспорський флот для грабіжницьких походів на римські провінції у Малій Азії [Zosim, І, 31, 1—2]. Судячи з імені Фарсанса, він був сарматського походження і, ймовірно, узурпував владу. Цілком можливо, що Фарсанс захопив європейську частину царства. Однак Рескупориду IV через деякий час вдалося позбутися узурпатора і знову об’єднати державу.

У другій половині 60-х років III ст. на Боспор із заходу і півночі знову вдерлися варвари, які зруйнували міста й сільські поселення, а також захопили флот[1181]. У цій навалі брали участь борани і їх союзники. Варвари 267 р. з території Боспору здійснили ще один похід у Малу Азію і Грецію, а 275 р. через Меотиду і Понт дійшли до берегів Кілікії [Zosim, І, 63]. Всі ці події призвели до певного занепаду Боспору. На боспорському престолі між 267 і 275 рр. фіксується цар Хедосбій, який, мабуть, теж був узурпатором і захопив владу у непевні часи. Савромат IV 275 р. відновив карбування боспорських статерів, і того ж року почав карбувати свої монети його спадкоємець Тіберій Юлій Тейран (275—278 рр.).

В останніх десятиліттях III ст. і на початку IV ст. царем Боспору був Фофорс (286—308 рр.). Вірогідно, що за часів правління цього царя, як про це сповіщає Константин Багрянородний, варвари, що мешкали десь біля Меотиди, вдерлися в Л а зику і загрожували римським володінням