Читати книгу - "Королева пустелі"

засумнівалася в правильності нашої політики, — прокоментувала Ґертруда. — Ми більше не можемо здійснювати прямий британський контроль... однак це навіть смішно, що нам доводиться знову й знову повторювати, що подобається їм це чи ні, але у них має бути арабський уряд, а не британський».

Її виховання та освіта, а також великий досвід у Аравії, сформували у Ґертруді практичне бачення демократії. У своєму «Огляді громадянської адміністрації Месопотамії» вона написала:

«Звичайних представників племінного народу, пастухів, мешканців болотяної місцевості, землеробів, які вирощують рис, ячмінь і фініки на берегах річок Євфрат і Тигр, чиї знання про управління державою полягають в аналізі поведінки своїх сусідів, не варто було запитувати, хто має стати наступним правителем країни і згідно з якою конституцією. У будь-якому разі вони зможуть лише повторити слова, прописані їхнім лідером, і тому, щоб пришвидшити весь цей процес, ефективніше буде звертатися з цим запитанням лише до лідерів».

Сучасні критикани методів, за допомогою яких британці збиралися заручитися підтримкою у виборах Фейсала на посаду короля, могли б подумати про розхвалену демократію сьогодення. Кожна європейська країна має власний сорт демократії. На час написання цієї книги «вільна й чесна» виборча система створила британський уряд, за який проголосувало лише 36% виборців; у сполучених Штатах Америки результати виборів вирішуються не більшістю голосів, а голосом за маргінальні інтереси.

Ґертруда мала переконатися в тому, щоб у країні, поділеній расовими, релігійними та економічними відмінностями, ніхто не почувався утисненою меншістю. Ці люди були в надійних руках. Усі Ґертрудині звіти виражали її провідну ціль — захищати народ, зокрема представників меншин, від дискримінації та переслідування. У багатьох її листах проявляється занепокоєння щодо несправедливості та масових убивств вірменів, курдів та інших меншин, яких утісняли з боку Османської імперії. Ґертруда була свідком того, як хворі та голодні мученики, уцілілі після такого масового винищування, шкандибали до Багдада («О, домнуле, це справжній приплив людського страждання»). Протягом року, який вона пропрацювала у Франції у відділенні поранених і зниклих безвісти, Ґертруда щодня була свідком такого лютого варварства, якого, здавалося, ще світ не бачив. І у своєму кабінеті в Басрі та Багдаді, вона була змушена пропускати через себе стоси звітів про все нові й нові звірства. Ґертрудині спроби позбутися обмежень і розробити схему нового уряду були покликані уникнути несумісного змішування рас і вірувань. В Іраку більшість населення становили меншини, чи релігійні, чи расові. Будь-яка проста мажоритарна система голосування залишила б велику частину населення без права голосу. Якби в Іраку запровадили тодішню британську демократичну систему, голосування було б прерогативою лише багатіїв, і знатні сунітські меншини знову опинилися б біля керма уряду, як це було за турецького правління.

Повернувшись з Каїра, Кокс з Ґертрудою довідалися, що Саїд Таліб серйозно зайнявся агітацією. За вечерею, яку він організував для бесіди з журналістом газети Daily Telegraph, Таліб заявив, що серед британського оточення є упереджені чиновники, які здійснюють неправомірний вплив на вибори. Він запитав у журналіста, чи слід йому звертатися до короля Георга з проханням усунути цих чиновників, і при цьому висловив досить чітку погрозу зі свого боку: якщо будуть прийняті бодай якісь спроби вплинути на вибори. Він заявив: «Емір Аль-Рабії з 30 тисячами гвинтівок та шейх Чабаїш з усіма своїми людьми хотіли б вирішити це питання». Ґертруда була присутня на тій вечері, вона зазначила: «Це було справжнє підбурювання до повстання, таке ж серйозне, як і будь-які слова, сказані тими, хто минулого року збурив усю країну, і взагалі, це на межі з проголошенням джихаду. Велика ймовірність, що Таліб вестиме свою передвиборчу кампанію з таким запалом, що зрештою опинитьсяу в’язниці».

Ґертруда дізналася, що Таліб збирав навколо себе найманих убивць, яких, як вважали, найняв ще в Басрі за правління турків. Вона одразу ж передала Коксу всі чутки й поділилася з ним своїм найбільшим страхом, що наймані головорізи Таліба вб’ють Фейсала. Кокс вирішив невідкладно вдатися до рішучих заходів, про які попередньо не повідомив Ґертруду. Наступного дня, одразу ж після чаювання у леді Кокс, на якому Таліб був присутнім, його заарештували. Кокс повідомив Черчиллю: «Сьогодні вдень відбувся арешт на багатолюдній вулиці, після чого ми направили його вниз річкою до міста Фао. Я не думаю, що цей арешт призведе до якихось неприємностей, оскільки, як мені здається, більша частина міста навпаки зітхнула з полегшенням. Я щиро сподіваюся, що ви зможете підтримати мене у цьому рішенні і дозволите відіслати його до Цейлону». Черчилль відповів, що промова Таліба має бунтівний характер і що заслання цілком доцільне. Крім того, більшу частину свого подальшого життя Таліб прожив у Європі, отримуючи виплату від британського уряду, яка, у разі його появи на території Іраку, вмить була б припинена.

Незважаючи на те, що Кокс не порадився з Ґертрудою стосовно такого свавільного й нетипового для нього вчинку і що усунення суперника напередодні виборів суперечить усім демократичним принципам, вона відчула надзвичайне полегшення: більше того, після ув’язнення Таліба на поверхню спливли масштаби його діяльності зі збору інформації, більшу частину якої отримували шляхом вимагання грошей. Ґертруда заявила, що Талібові погрози позбавили його права участі у демократичному процесі. З приводу заслання Таліба до британського уряду надійшла лише одна скарга: від Гаррі Сейн-Джона Бриджера Філбі, офіцера з питань політики, що працював у Коксовому відділку, який ще раніше, коли Таліб займав посаду міністра внутрішніх справ, був його британським радником. «Джек» Філбі, колишній працівник індійської держслужби і досвідчений мандрівник країнами Сходу, був людиною з різкими судженнями, і завжди бентежив Ґертруду та Кокса своїм захопленням Талібом. Воно й не дивно, що ця новина так вразила Філбі й змусила піти до Коксового кабінету, де він підняв жахливий ґвалт. Що стосувалося Ґертруди, з нею Філбі взагалі відмовився говорити і після того просто ігнорував.

Ґертруда повернулася до організації зустрічі Фейсала. Вона була приємно здивована, коли дізналася, що саме накіб, а не британці, взявся проконтролювати, щоб еміра зустріли належним чином і так само добре розмістили. На жаль, у комітеті, обраному для організації його прийому, виникло стільки суперечок, що його члени ледь не почали битися. Ґертруда була присутня на першому зібранні, а тоді, зітхнувши, залишила їх сваритися далі й пішла самотужки вирішувати всі деталі. Вона скликала працівників залізниці й попросила прикрасити потяг, який мав забрати Фейсала з Басри[48]. Єдині кімнати, придатні для еміра та його команди, містилися в старому управлінському закладі, Сералі, який на той час потребував реставрації. Ґертруда звернулася до управління громадськими спорудами