Читати книгу - "Чотири сезони"

вже нам тупати далі, — сказав він. Надворі було ще зовсім ясно, і розпечене небо відливало сталлю, але наші тіні вже видовжувалися. Пам’ятаю, що в дитинстві вересневі дні завжди якось раптово уривалися й заставали цим зненацька — неначе в душі я сподівався, що завжди буде серпень і аж до пів на десяту вечора небо яснітиме, немов удень. — Ґорді, котра там?

Я глянув на годинник і вражено побачив, що вже по п’ятій.

— Точно, пішли, — вирішив Тедді. — Але табором станемо до темряви, щоб дров назбирати і все таке. А ще мені вже їсти хочецця.

— О пів на сьому, — пообіцяв Крис. — Нормально?

Ми всі погодились. І знову вирушили в дорогу, тільки тепер ішли не по рейках, а насипом. Невдовзі річка лишилася далеко позаду, і ми вже не чули її шуму. Над нами дзижчали москіти, я прибив одного долонею на шиї. Верн і Тедді відірвалися від нас і крокували попереду, ведучи між собою якусь мудрагельську розмову про комікси. Крис ішов поруч зі мною, сховавши руки в кишені, а пов’язана спереду сорочка ляскала об коліна й стегна, мов фартух.

— У мене є «вінстон», — сказав він. — У старого з тумбочки цупонув. По штуці на брата. Після вечері.

— Справді? Кльово.

— Найкраще сигарета смакує тоді, — сказав Крис. — Після вечері.

— Це правда.

Якийсь час ми йшли мовчки.

— Історія вийшла файна, — раптом промовив Крис. — Вони просто тупі й не доганяють.

— Та ні, не така вже вона й класна. Кінець змазаний.

— Ти вічно таке кажеш. Не жени, ти сам не вважаєш її поганою. Запишеш її? Історію?

— Можливо. Але не зараз. Я не можу їх записувати зразу після того, як розповім. Вона потерпить.

— А те, що Верн сказав… Що кінцівка — фуфло…

— Ну?

Крис розсміявся.

— Та все життя — фуфло. От хоч на нас подивись.

— Та ну, ми кльово відриваємось.

— Так, — кивнув Крис. — Відриваємось на повну, мокрописький.

Я розсміявся. Крис теж.

— Вони з тебе вискакують, як бульки з газованки, — через кілька хвилин озвався він.

— Що вискакує? — Але я зрозумів, про що він.

— Історії. Я від цього в шоці. Ти наче мільйон історій можеш розказати, та й то лише ті, які на поверхні, береш. Ґорді, із тебе колись вийде крутий письменник.

— Ні, я так не думаю.

— Вийде-вийде. Може, навіть про нас напишеш, коли голяк буде з матеріалом.

— Голяк має бути серйозний. — І я підштрикнув його ліктем.

Між нами знову запала мовчанка. А тоді він раптово спитав:

— До школи готовий?

Я знизав плечима. Хто коли бував готовий до школи? Ну, можна було трохи порадіти, думаючи, як вернешся, друзів побачиш. Цікаво ще було, якими виявляться нові вчительки — молодими лялечками щойно з учительського коледжу, яких можна підколювати, чи якесь старе трясуче дрантя часів, що народилося на світ ще за часів битви за Аламо[146]. Дивно, проте навіть довгі затяжні уроки могли сяк-так потішити, бо, коли літні канікули наближалися до кінця, тобі часом ставало так нудно, що ти міг повірити, ніби можеш чогось навчитися. Але літня нудьга ні в яке порівняння не йшла зі шкільною нудьгою, що встановлювала своє панування вже з кінця другого тижня. Тому на початку третього тижня ти брався до реальних справ: чи вдасться плюнути Смердючці Фіске в потилицю жуйкою, поки вчитель пише на дошці «Основні статті експорту Південної Америки»? Скільки разів ти зможеш гучно порипіти, спираючись на полаковану дошку парти, якщо твої долоні сильно спітніють? Хто найгучніше пердне в роздягальні, перевдягаючись на фіз-ру? Скількох дівчат можна на обідній перерві розвести на гру в «Знайди хвіст у лося»? Вища школа, бейбі.

— Середні класи, — сказав Крис. — А знаєш що, Ґорді? Уже наступного червня ми всі розпрощаємося.

— Ти про що? Чого б це ми прощалися?

— Бо це вже тобі не п’ятий-восьмий класи, ось чого. Ти візьмеш курс на коледж. А ми з Тедді й Верном, ми всі візьмем курс на роботяг, з іншими тупоголовими будем попільнички й шпаківні ліпити. А Верну, може, і виправна світить. Ти познайомишся з багатьма новими хлопцями. Розумниками. Отак усе й буде, Ґорді. Так влаштовано.

— Багато нових сцикунів стріну, ти це хотів сказати.

Він узяв мене за руку.

— Ні, чувак. Не кажи такого. Навіть не думай про таке. Вони розумітимуть твої історії. Не те що Верн і Тедді.

— У сраку історії. Я не піду вчитися зі сцикунами. Ні, дякую.

— Якщо ні, тоді ти кретин.

— Що кретинського в тому, що я хочу бути зі своїми друзями?

Він замислено поглянув на мене, наче подумки зважував, розказувати мені чи ні. Ми вповільнили ходу, Верн із Тедді відірвалися від нас і були вже на півмилі попереду. Сонце, що вже спустилося низько, світило крізь переплетене віття дерев, роззолочуючи все навколо, і в стовпах його променів танцювала пилюка. Але то було золото з крамниці «Усе по десять центів», дешева біжутерія замість коштовностей, коли ви розумієте, про що я. У сутінках, що вже густішали навколо, бігли кудись у нескінченність рейки, і подекуди на них зірково зблискували мінливі цятки — так, наче якийсь схибнутий багатій, що маскувався під роботягу, надумав через певні відтинки сталі повставляти в них діаманти. Повітря досі було розпеченим. З нас градом стікав піт, і ставала слизькою шкіра.

— Кретин ти будеш, якщо дозволиш друзям потягнути тебе на дно, — зрештою проказав Крис. — Я знаю, як тобі з предками живеться. Їм на тебе насрати. Їм тільки до твого старшого братика діло було. Як моєму баті, коли Френка кинули в Портсмутську воєнну тюрягу. Він тоді став зганяти злість на нас, малих, лупив нас постійно. Твій тато тебе не б’є, але це в чомусь навіть гірше. Він тебе бачить, немов уві сні. Ти можеш йому сказати, що хочеш на робітничі курси, і знаєш, що він зробить? Перегорне сторінку газети й скаже: «Що ж, Ґордоне, чудово, а тепер піди до матері й спитай, що в нас на вечерю». І не кажи мені, що все не так. Я з ним балакав.

Я не сказав йому, що все не так. Страшно дізнатися, що хтось інший, хай навіть це твій друг, достеменно