Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

«Слово»-знавці, хоча всім  було ясно, що в першу  чергу цей твір належить українському народові. В ньому йдеться про  події  нашої історії, в  ньому ми  знаходимо цілий пласт  української мови, та  й  автор  був  не  з  чужих  країв, хоча довгий час  його  вважали Великим Анонімом.

А тим  часом автор  був у всіх на  виду.  Про  нього  писали літописи, про  нього  писали історики.

Хто ж він?

Хто і як  знайшов його?

У 1985  році  була  завершена, а в 1989-му у видавництві при Київському університеті вийшла фундаментальна монографія українського вченого — філолога-поліглота, історика і археолога — проф. Леоніда Єфремовича Махновця «Про  автора “Слова о полку  Ігоревім”. Саме  цією  людиною і в цьому  творі  остаточно  розв’язана загадка славнозвісної поеми.

Л.  Махновець — не  новачок в історії  літератури і культури Київської Русі.  Йому належить грандіозна праця — переклад на сучасну українську мову «Літопису руського» («Літописець руський»)  та коментарі до нього. За неї учений був удостоєний Державної премії ім.  Т.Г.  Шевченка. Відомі  й  інші  його  серйозні праці  з історії  та літератури.

Народився він  31  травня 1919  року  в  селі  Озера Бородянського району на  Київщині. До  війни закінчив 4 курси  філологічного факультету Київського університету. З війни повернувся з десятьма бойовими нагородами і, успішно закінчивши університет, у 1947  році  поступив в  аспірантуру при  Інституті літератури  АН   України.  Його  керівником  став   відомий  учений М.  К.  Гудзій.  Захистивши кандидатську, а потім  докторську дисертації, Л. Махновець плідно працює в Інституті літератури та Інституті археології, написав понад 400 наукових праць. Був винятково працьовитою і талановитою людиною, досконало знав 16 мов,  а на багатьох  читав  зі словником, добре  знав  мистецтво, грав  на скрипці та фортепіано, був теслею, слюсарем, годинникарем, палітурником, невтомним мандрівником.

Помер у Києві 19 січня  1993 року.

Отже,  який був шлях  його  пошуків автора «Слова»?

Як  мені  здається, вибір  претендента на автора «Слова»  у багатьох  попередніх учених  був  стихійний — наперед вибиралася певна особа, що могла  знати князя Ігоря, і об’являлася автором поеми. Часто-густо без будь-яких серйозних мотивів чи доводів, що  та  особа м о г л а  бути  автором. До  прикладу, Овлур   знав Ігоря, допоміг йому втекти  з полону, пізніше став боярином. Чим не претендент на автора? І всерйоз доводили, що дев’ятнадцятилітній  напівполовець Овлур створив «Слово». Або — хай автором буде теж юнак, князь Святослав Олегович, Ігорів  небіж.  І висувалася гіпотеза про  його  авторство, хоча контраргументи лежали на поверхні в тому  ж таки  «Слові».  Ясно, що  Святослав загинув у половецькому полоні.

Проф. Л.  Махновець пішов зовсім іншим шляхом. Він  у своїй  монографії пише: «Наперед я автора  не визначав. Наперед виробив лише  конкретний м е т о д  дослідження... Без  будь-якої заданості об’єктивно вивчав факти, документальні дані, аналізував  їх...»

І далі:  «“Слово” напресоване  величезною інформацією  — іменами, подіями, географічними назвами і т. д., такою, що вона просто вражає. Протягом майже двох  століть  сотні  людей  трудилися, щоб  усе це зрозуміти і прокоментувати. Автор, ясна  річ, бездоганно знав  усе, про  що  говорив. У творі  не виявлено жодної  авторської неточності будь-якого характеру. Кожному зрозуміло:  щоб  створити “Слово”, треба  було  насамперед володіти всією  інформацією, яка  закладена в ньому. Інакше “Слово” як таке  просто не  могло  з’явитися. Це  о с н о в о п о л о ж н а   а к с і о м а.  Вона й  лягла в  основу пошуку в  цій  розвідці особи (імені) автора твору».

Отже,  як  бачимо, учений обрав  суворий науковий шлях  пошуку.  Жодного домислу, жодної натяжки! Все має  бути підтверджено  і обґрунтовано фактами з літописів та інших  джерел!

Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже  всіма дослідниками постулат, що автором «Слова»  міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише  князь мав  право, звертаючись до  інших князів, називати їх «братами», «братією». Саме  таким звертанням і починається поема: «А чи не ліпше було б нам, братіє...» «Ніхто інший — ні  боярин, ні  дружинник, ні  купець чи  монах, а тим більше смерд  — і помислити не  міг  назвати князів «братами».

А чи  міг  князь до  князя  звертатися словом «княже»? Бо  в «Слові»  є  таке  звертання: «Великий княже Всеволоде!» Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи,  переконався,  що   у  розмові поміж князями подібна форма звертання («княже») зафіксована в джерелах.

Отже,  автором «Слова»  був князь!

Але князів у часи  Ігоря Святославича було багато.  І всі вони були  «братами», Рюриковичами, бо їхнім  спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?

Щоб вийти на  одного-єдиного претендента на  автора «Слова», учений визначив головні передумови авторства:

1) автор  повинен володіти всією  інформацією, нагромадженою  в «Слові»;

2) він  повинен мати  якийсь дуже близький стосунок до Ігоря  — дружній чи  родинний, — а  також і до  Святослава київського, бо інакше не  можна пояснити, чому  він  проявляє добрі почуття до них  обох,  особливо до Ігоря;

3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;

4)  кандидат у автори повинен бути  сучасником подій, змальованих у «Слові», але не дряхлим і не дуже молодим.

Треба   визнати,  що   жоден   дослідник  не   йшов  подібним шляхом.

Визначивши  всі   ці  передумови,  а  також  ряд   дрібніших, Л. Махновець склав  родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він  вийшов на  доволі вузьке коло   князів — сучасників Ігоря. Потім із цього  кола виключив малолітніх та дряхлих, а також  тих, котрі  в силу  географічної віддаленості, як  князі полоцькі, володимиро-суздальські чи  рязанські, не  мали  ніякого відношення до походу  сіверських князів. Були  й деякі  інші  мотиви, що  дозволили скоротити список.

Із тих, що  залишилися, потрібно було  вибрати одного, який:

1) був другом  чи родичем Ігоря;

2) одночасно був другом  чи  родичем Святослава київського;

3) знав подробиці підготовки до походу,  перебіг  битви  та втечі Ігоря;

4)  і,  звичайно ж,  володів усією   інформацією, закладеною в «Слові».

Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець  зупинився на  одному імені  — імені  князя Володимира Галицького.

Володимир Галицький!

Доволі відоме  ім’я! І ще  відоміша складна доля  цього  князя! Чому  ж  ніхто  із  дослідників за  двісті  років  пошуків автора «Слова»  не запропонував його  кандидатуру?

Л.Махновець пояснює це  тим,  що  літописи часто  писалися та переписувалися тенденційно — одних  вихваляли незаслужено, а інших  гудили  незаслужено. Щось подібне трапилося і з Володимиром Ярославичем. Недруги, особливо з галицького боярства, постаралися змалювати