Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

213
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 134 135 136 ... 169
Перейти на сторінку:
старостою… А казав Інгульський, що в Якова в носі вмонтований підслуховуючий жучок (Стецюк мав довгого носа, й це давало привід цинікові Інгульському для насмішок), чи може це бути правда, Ромцю?.. Та, мабуть, ні, той Петро з кожного кепкує…» «Ну, а бачиш, – прошепотів мені до вуха в ірландському аеропорту Шеноні, де ми робили посадку, – милий Яша вже зробив мені зауваження, щоб я не захоплювався багатими вітринами крамниць, але ж ти сам поглянь: он там стоїть пляшка коньяку, яка вміщує сто літрів!..» «Ромчику, я вже не можу терпіти того Яшу, – знову поскаржився мені Гжицький у Галіфаксі, – він щойно сказав мені, щоб я не ходив по залу, бо, як тільки наближуся до дверей, вони самі відчиняються, й цим я непотрібно звертаю на себе увагу. Але ж ти поглянь, вони таки справді самі відчиняються!»

Конфлікт між Гжицьким і Стецюком вибухнув нарешті в розарії Сьєнфуегоса, де письменник, який фанатично любив пташиний світ, побачив пташку величиною з джмеля, яка спивала довгим дзьобиком нектар з троянд. «Колібрі, колібрі! – залементував Володимир Зенонович. – Ну, ти моє маленьке… А най мене шляк трафить – я ж побачив живого колібрі!» Люди зупинялися, добродушно посміхаючись над захопленням старого туриста, зчудованого тропічною дивовижею, й Стецюк вирішив схаменути Гжицького: «Таж не захоплюйтесь так голосно!» Тоді Володимир Зенонович вибухнув зеленим гнівом: «А буду, буду захоплюватись, і ніхто мені нічого не зробить: цей колібрі соціалістичний!»

Наведений гумористичний епізод – не тільки розрядка в моїй розповіді. У всіх ситуаціях, пов’язаних з Кубою, я відчував насильство. Коли літак приземлявся на острові, до ілюмінатора припала перекладачка-кагебістка й істерично зарепетувала: «Внизу свободная территория Америки!» Вона оглядалася, жестами спонукуючи всю групу захоплюватися теж, й, помітивши нашу з Ґжицьким байдужість, люто гаркнула: «Вы что, не видите: внизу свободная территория Америки!»

Те насильство – любити понад усе соціалістичну Кубу – я відчув ще у віршах Павличка, потім – у нагадуваннях дисциплінованого Стецюка, й той вигук Гжицького про «соціалістичного колібрі» був єдиним у нашій групі голосним виявом протесту проти комуністичного режиму на острові.

Куба – прегарний край. Чомусь-то в найчарівніших місцях планети встановлювалися антилюдські режими: Україна, Куба, Камбоджа, Болгарія… Ніби на глум: ось ми, комуно-фашисти, споганимо все прекрасне на землі! А може, в красивих країнах люди менш відпорні, менш жорстокі?

Природа Куби дивовижна. Якщо колись існував рай, то він розміщався тут, і Єва вгощала Адама не яблуком, а плодом манго. Й прогулювалися наші прародичі під королівськими пальмами, що, ніби проріджений сад, вкрили з краю в край увесь острів. І дарував Ацам Єві не звичайні квіти, а орхідеї…

З двадцятого поверху гаванського готелю «Habana libre» видно океан, який всмоктується ядучою синявою в очі. Весь світ ніби посинів від океанських вод, а розпечене небо блідим маревом висне над водами і коли впаде на морську гладінь – полум’я огорне острів, і зникне він з лиця землі в синьому хаосі… Чи не таке могло статися з Кубою і з усім світом, якби розум не переміг божевільну завойовницьку пасію комуністичної орди?

Добродушний і веселий кубинський народ безнастанно, щомиттєво втискався абсолютистською системою в лещата політичної дисципліни. Перед державними установами, готелями, офісами стояли на варті озброєні автоматами негритянки й красуні-квартеронки, їх очі горіли фанатичним вогнем, на будь-які питання вони відповідали завченою фразою «Cuba si – yanki no!»; на тютюновій фабриці нас зустріли робітники ритмічним стукотом ножів об столи і скандуванням «Viva, sovietico!»; у школі з нагоди наших відвідин вивели на подвір’я мовчазних дітей – як то моторошно, коли діти не галасують! – вони вилаштувалися в ряди й за командою вчителя виголошували завчену фразу «Fidel – Chruszow, estamos con los dos!»[9], повторювали її без кінця, і найменший просвіт усмішок не злагіднив суворих дитячих облич…

На першотравневій демонстрації карнавально прикрашені колони вимаршировують на майдан Хосе Марті з червоними прапорами, транспарантами й портретами Фіделя Кастро на держаках, потім колони зупиняються перед трибуною й після ритуального спалення опудала американського дядечка Сема починає промовляти вождь. Спека надворі нестерпна, а Фідель говорить і говорить про кубинську й світову революцію годину, другу, третю; зімлілих від сонячного удару людей виносять на ношах санітари – і роблять це чітко, ритмічно, ударно, з ентузіазмом.

Ми мусимо стовбичити під палючим сонцем цілий день, нам підкреслено порадила перекладачка-кагебістка не покидати майдану аж до закінчення параду, адже стоїть на трибуні й волає до хрипоти в голосі кубинський вождь (правда, хтось сказав, що в підкладці його кітеля вправлена охолоджуюча система), і стоять незворушно соратники Фіделя; море людей згорає на площі Хосе Марті, і нам у ці хвилини здається, що совєтський спосіб життя ну геть зовсім демократичний: такого приневолення ми не зазнавали на жодному параді. А я мізкую над одним і тим же: в ім’я чого з кубинського раю самі кубинці зробили пекло, і взагалі – що це за прокляття повисло над світом, що люди з людей стають роботами з фанатичним блиском очей, й ім’я цьому прокляттю – соціалізм?

Після полудня ми втрьох – ҐЖицький, я і, уявіть, Стецюк – не витримуємо спеки і втоми, вислизаємо з натовпу й прокрадаємося, щоб свої кагебісти не побачили, в напрямі моря. Нас перепиняє лисуватий, з благородним обличчям чоловік і запитує по-англійськи, яка наша професія. Він лікар Гонсалес, он стоїть його авто, і в залежності від того, чим ми цікавимося, він влаштує нам відповідну екскурсію по Гавані. Письменники? Прекрасно, лікар Гонсалес повезе нас в Когімарську затоку й покаже віллу Гемінгвая, але не вілла головне – ми її відвідаємо згідно з екскурсійною програмою – «я покажу найцікавіше – живого прототипа повісті „Старий і море“…» Ми трохи вагаємося, але ж Фідель ще промовляє, він довго буде говорити, а до вечора далеко. Піддаємося спокусі й сідаємо в авто.

1 ... 134 135 136 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"