Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Якщо він і далі бовванітиме горою над їхніми головами, марно чекати якихось змін на краще. Мабуть, так вони міркували… І дійшли висновку, що надихнути новою силою селище можна тільки вбивши Руйнівника, саме через те, що він такий могутній.

— Нам тепер важко це збагнути, але й вони були певні: якщо Руйнівник буде довіку живий і здоровий, то найгірше за всіх доведеться йому самому…

Ще питання, не менш важливе для мене. Чому вбити Руйнівника, найшанованішу людину в долині, по довгих роздумах визначили саме Задоокому, що вештався лісовою долиною серед роїща мух?

Бабуся відповідала розважливо і впевнено:

— Руйнівник був найславетніший навіть серед засновників селища, тож марно було шукати іншого, хто б дорівнявся до нього зростом і міццю. Те розуміли всі. Тоді, гадаю, комусь і спало на думку, що, може, Руйнівника занапастити здатен Сіріме — ниций з найниціших, негідний серед найнегідніших у селищі! А може, хтось із старшини чув про це ще замолоду, коли Руйнівник правив суд.

Бабуся казала також:

— Руйнівникові, мабуть, судилося страждати через сморід. Замолоду його діймав сморід мулу, накопиченого за скелиною при вході в долину. А на старість на його життя зазіхав смердюх-Задоокий, обліплений мушвою!

Потім, уже студентом, я згадав якось ці бабусині слова, і мені спало на думку ось що.

Коли Руйнівникові та його друзям по довгій мандрівці вздовж ріки дальший шлях перетнула скелина, їм таки добряче дошкулив той болотний сморід. Але ж повінь змила мул, він зіпсував поля та викликав мор у пониззі. У долині ж виникла нова земля.

Проте чи не залишився у долині, так би мовити, привид того смороду? Чи не чекав він нагоди помститися зухвальцям, які висушили мочарі й оселилися в долині, насамперед їхньому ватажкові, Руйнівнику? І чи не був одержимий цим «привидом смороду» ниций з найниціших у селищі — Сіріме, що взявся занапастити Руйнівника?

Хай там як, а сільська старшина прикликала Задоокого, яким досі гребувала, і наказала убити Руйнівника. Той погодився. А що йому лишалося! Якби він відмовився, його самого, певно, старійшини не пустили б живого, щоб, бува, не виказав їхнього потаємного, задуму.

Але згодитися Сіріме то згодився, проте як забити Руйнівника, він не мав і гадки. А зволікати, як застерегла його сільська старшина, теж не годилося.

Думав Сіріме, думав, аж заблукав із своєю мушвою під розложисту тополю серед села, туди, де зараз бетонний місток. Та й став бубоніти собі під ніс:

— Як же до нього взятися? Та як же його прибити, того Руйнівника?

І тут малюк, який грався на осонні при дорозі, єдиний з сільських дітлахів, хто приязно ставився до Сіріме, затиснув носа і підскочив до нього.

— Навари побільше отрути, то, запевне, вб’єш і лісового бога!

Гукнув він таке і мерщій утік.

Почувши підказку малого, сморідний, обліплений мухами, із жмутком соломи на причинному місці Сіріме враз підхопився на рівні. Попри гомінку дітлашню, що тупотіла позаду, витріщаючись на його ніби реготлива пика сідниці, з-поміж яких визирало око, він подався просто до «воскової комори», до Руйнівника. Старійшини і розсердилися, і полякалися водночас, що Сіріме зараз викаже Руйнівникові їхній задум.

Але перепинити Задоокого, що квапливо простував у роїщі мух, було вже годі.

Сіріме з усієї сили розчахнув двері комори, звичайно зачинені о цій порі:

— Гей, пане, мені треба у вас дещо спитати! — загорлав він у сутінь.

Руйнівник, наче давньому приятелеві, гостинно прочинив двері свого закута і впустив Сіріме досередини разом із його роїщем мух.

Це тому, пояснювала бабуся, що Руйнівник мав жаль до нього ще відтоді, як Задоокого через його недоумство кинули в лісі.

На запитання Сіріме Руйнівник пояснив, як знайти у «саду ста трав», який сам колись ревно виплекав, отруйне зілля. Навчив також, як наготувати отруту: з якого зілля зрізати листя, з якого — стебла, які викопати корінці.

Як виварити та як настояти…

Бабуся оповідала:

— Кажуть, Руйнівник навіть додав: «З оцих листків, билля та коріння можна наварити такого трійла, що звалить навіть здоровила, як я або ж ти».

Сіріме побрів берегом річки понад гірською улоговиною до пущі (на тоді там уже був хутір, який пізніше став називатися «гірський виселок»; його мешканці й бачили, що робив Сіріме), аж до «саду ста трав», оточений роїщем мушви.

А там, роздивляючись малюнки, якими його спорядив Руйнівник, позрізав потрібні листки та стебла й повикопував корінці отруйного зілля. Цілий день орудував Задоокий серпом, а тим часом від запаху того зілля виздихали усі до єдиної мухи над ним.

Сіріме повернувся до селища з оберемком листя, бадилля та корінців отруйного зілля і заходився виварювати та настоювати те все в казані з «воскової комори».

За три дні трунок за рецептом Руйнівника був готовий. Але ж треба було ще перевірити, чи досить отрута міцна. Та як? І чи подіє отрута на такого велетня, як Руйнівник?

По важких роздумах сільська старшина вирішила випробувати наготоване Задооким трійло на ньому самому — єдиному, крім Руйнівника, велетні в селищі.

І Сіріме таки помер від отрути, яку сам наварив з листя, стебел та коріння.

За наказом старшини, селяни відтягли його величезне тіло подалі до лісу, ген за «дорогу мерців», і кинули там. Бо якби такий велетенський, та ще й смердючий, труп поховати поблизу селища, хтозна, чи не почалася б від цього пошесть.

«Поки Задоокого тягли до лісу, де не взялися мухи й знову обліпили його», — оповідала бабуся,