Читати книгу - "Король стрільців"

— і то зовсім близько, ніби з-поза дверей комірчини з дровами!

Я чув, що довше тут не витримаю, в кожному разі не подолаю рекорду Діогена, і що та катастрофа, якої так боявся пан Макс, може статися зо мною кожної секунди. Зуби застрайкували, не хотіли далі гризти горішків, тільки клацали, мов навіжені, а волосся стало дуба так раптово, що трохи не підважило віка бочівки. Ще бракувала хвилинка, і я був би здезертирував з бойової позиції, та тоді саме важко затріщали сходи, і пан Матуляк скотився до пивниці.

Його ходу я розпізнав з чалапання важких вояцьких черевиків, підбитих «зольнеґлями», до яких наш пан майстер тільки минулого тижня прибив металеві підківки. Чап-чалап! — пан Матуляк майже обтерся хвартухом об мою круглу криївку і спрямував свої кроки (як геніяльно передбачив пан Макс!) до першої комірки. Заскреготав ключ у колодці, скрипнули двері і затріснулись…

Тоді я нишком перехрестився і легесенько підняв віко: знаменито! Пан Матуляк залишив відімкнену колодку з в'язкою ключів, завішену на огвізді.

На щастя, бочівка стояла так близько дверей, що я й не мусів вилазити з неї, а рукою міг дістати колодку. В одну мить зняв її з огвіздя, засунув засувку, знову заткнув туди колодку і — ррраз! — обернув ключик! Потім, мов камінець з пращі, вискочив із бочки — і навтікача! Та, вискакуючи, перевернув свій сховок, що з глухим дуднінням покотився слідом за мною, збиваючи мене з ніг…

Одночасно в комірчині ув’язнений пан Матуляк скажено загримав дверима і страшенно закляв! Помітивши, що хтось замкнув за ним двері, став з усієї сили валити чимось в них, ніби хотів їх рознести в друзки.

А мене страх спаралізував так, що я не мав сили встати і тікати, тільки вспів заверещати не своїм голосом:

— Йой, пане Максе, рятуйте!

Гуп-гуп! — пан Макс зробив тільки два кроки по сходах своїми бузьковими ногами і вже був надолі. Вмить зорієнтувався, як стоять справи, моргнув на мене: «Файно є!», поставив мене на ноги і притулив до стіни, шепнувши: «Стій тут, не рухайся!», а потім роблено-сердито закричав:

— Ти що тут робиш? Що це за дурні вибрики? Нащо замкнув пана Матуляка в комірці? Зараз, зараз, пане Матуляк, я вас випущу на волю.

Не встиг пан Макс обернути ключа і зняти колодку, як двері з лоскотом відскочили, і з комірки випав, мов роз’юшений медвідь з ґаври, червоний, аж синій з люті й пересердя пан Матуляк з дико вибалушеними, кров’ю підкипілими очима.

— Марш! Забирайся звідси! — заверещав на мого пана інструктора.

— Та вибачайте, пане Матуляк, — сказав спокійно пан Макс, — то ж я вас не замкнув, а випустив, то чого ж ви лаєтесь?

— Марш… такий сину, бо вб’ю! — гидко вилаявся Матуляк і, вихопивши з-поза спини сокиру, замахнувся гострим лезом просто в молоду грудь мого неоціненого пана інструктора.

— О-о! Помаленьку, Грицьку, грай! — почувся нараз у пивниці насмішливий голос поліційного аґента Коґута. А потім упало тверде поліцейське:

— Юзьку, кинь сокиру!

Пан Коґут виріс несподівано між Матуляком і паном Максом з правою рукою в кишені сурдута, напевно тримаючи палець на спусті свого бельгійського «Бравнінґа» на вісім шусів. Його бистрі очка гончака перескакували допитливо з пана Макса на пана Матуляка, який раптом охляв, знітився, зжовк і позеленів, звісив додолу, мов неживу, руку, з якої впала сокира, дзенькнувши об цемент долівки.

— Що тут за авантура? Що сталося? — спитав Коґут пана Макса.

— Що сталося?.. — протягнув з іронією мій неоцінений пан інструктор. — Загляньте, пане інспекторе, до тієї комірчини — побачите щось інтересне!

— Ні, ні! — захрипів переляканий на смерть пан Матуляк, розп'явши хрестом руки на дверях комірки.

З жвавістю й силою, якої ніхто б від нього не сподівався, поліційний аґент Коґут підскочив до Матуляка, шарпнув його за плече і пуднув під стіну, мов мішок клоччя. Відчинив навстіж двері комірчини — і тоді з її нутра бухнув на нас такий жахливий, гнилий сморід, ніби розкрилося саме дно річки Полтви з усією львівською каналізаційною системою…

Пан Коґут подався назад і, заткавши пальцями носа, тихо засвистав:

— О-о! Ось в чому діло! Ось де бенкетує і пропиває свою тисячку пан майстер Плішка!

5

Я прибіг до хати з «Вечірньою Ґазетою» майже в сльозах:^

— Прошу пана інструктора, подивіться, що ці поляки пишуть: вихваляють під небеса поліцію і пана Коґута, а про нас… то значить про вас, немає слова згадки!

Пан Макс, не підводячись з «недокінченої симфонії», ліниво простяг руку по ґазету:

— Хай вас це не дивує, докторе Ватсоне, — сказав, позіхнувши. — Така вже наша доля горбата: ми працюємо в поті чола, наставляючи наші голови на небезпеку, а жниво збирає Скотленд Ярд.

На титульній і двох дальших сторінках «Вечірньої» видруковано цілу леґенду, цілу епопею про «спренжистість», відвагу і бистроумність львівської поліції, а зокрема 2-го комісаріяту, а зокрема поліційного аґента Коґута.

Репортер «Вечірньої Ґазети» зробив із нього просто-напросто генія поліційного куншту, в порівнянні з яким усякі там Пінкертони чи Шерлоки Голмси були смішними нулями. Барвисто, драматично та інтриґуюче розписувався той панок, як то пан Коґут з самого початку мав сильне підозріння, що в справу зникнення пана майстра замішані темні сили, що тут пахне трупом; як він зразу взяв собі на зуб Матуляка, як стежив за ним вдень і вночі, як майстерно обмотав його сітями, аж злочинець, і не пікнувши, сам попався в наставлені сильця, зрадив свій нікчемний злочин!

До