Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

окрасою загально-українського письменства того часу був Іван Франко, найвизначніший літературний талант, якого коли видала галицька земля.

Маленька Буковина почала відроджуватися на початку 80-х років, стаючи щораз ближче до галицького й загально-українського життя. Справжньою ерою в її національному житті був 1885 рік, коли катедру української мови й письменства в черновецькім університеті обняв галичанин проф. Степан Смаль-Стоцький, який згодом став також послом до парляменту й віце-маршалом буковинського сойму. Його невсипущій енерґії й відданості справі завдячує Буковина свій культурно-національний поступ. У 80-х роках уперше провели буковинські українці своїх послів до буковинського сойму, а по виборах 1911 року мали їх 17 на всіх 53 послів. До парляменту в Відні висилала Буковина 5 послів, які виступали звичайно разом із українськими послами з Галичини. Перед війною Буковина на 300 тисяч українського населення мала 3 українські ґімназії, 1 учительську семінарію, українська народня школа була в кожному селі. Широко були розвинуті читальні по селах, руханково-пожарні «Січі» та кооперативи.

Коли поглянути на становище й розвиток українського народу під Росією та Австрією від половини XIX ст., то доведеться признати, що умови перебування під конституційним австрійським режимом були сприятливіші, ніж під режимом царського абсолютизму. Хоча Росія й дивилася на Україну, як на «искони русскій край», заселений таким самим «русским» православним народом, але властиво ставилася вона до України як до кольонії й визискувала її природні багатства, даючи їй взамін далеко менше, ніж збирала з неї безпосередніми й посередніми податками. Перед війною Україна давала понад 26% усіх державних прибутків і покривала не тільки всі державні видатки на свої власні потреби, але віддавала майже цілу половину одержаних із неї коштів на потреби інших провінцій імперії. Вся фінансова, промислова й торговельна політика російської імперії велася в тому напрямі, щоб інтереси «центру», себто чисторосійських ґуберній, мали перевагу над економічними інтересами України. Залізниці будувалися так, щоб звязати українські землі як найближче не з Київом, Харьковом або Одесою, а з Москвою. Тарифи укладалися так, що провезти продукти з Полтави чи з Харькова було дешевше до Москви, ніж до Київа. Під претекстом польської небезпеки уряд аж до останніх років перед війною не заводив земського самоврядування на правобережній Україні й господарював у ній за допомогою бюрократичних установ. Зі страху перед українським сепаратизмом він умисне держав український народ у темряві й культурному занепаді, не даючи йому школи на рідній мові й не дозволяючи української літератури та преси, виганяючи українську мову з ужитку в церкві й взагалі в публічному житті. Він насилав на Україну хмари своїх учителів, урядовців, священиків умисне задля русифікації. Як звичайно в таких обставинах, на Україну йшли далеко не найкращі елементи (до самої революції 1917 року на правобережній Україні вчителі діставали спеціяльну платню «за обрусіння»), які зовсім не дбали за інтереси населення. Наслідок урядової системи політики супроти України був той, що в порівнянні з великоруськими ґуберніями відсоток грамотних на Україні, що ще в XVII-XVIII вв. славилася своїм шкільництвом, був значно нижчий. Талановитий український народ, про здатність якого до освіти, науки й мистецтва в один голос говорили всі чужинці, опинився в стані культурного занепаду й відсталости. А загально-російські політичні умови, які виховували не вільних та свідомих громадян, а затурканих рабів, яких тримано в послуху нагайками й різками, позбавлених всякого почуття державного патріотизму, навіть самого розуміння ваги державности, дали свої трагічні наслідки вже за часів революції 1917 року, роблячи український народ податливим на ріжні руїнницькі гасла й байдужим до гасел державно-творчого характеру. Вина за це цілком падає на російський царський режим, який майже нічого не робив для задоволення невідкличних економічних потреб української селянської маси, озлоблював її жорстокими репресіями й умисне держав у духовій темряві.

В порівнянні з цим перебування під конституційною Австрією, не вважаючи на далеко гірші соціяльно-економічні умови життя й меншу матеріяльну забезпеченість української сільської маси, на брак тої соціяльної опіки, яку всеж давали населенню земства (в обсягу хоча б охорони народнього здоровля), на байдужість чужого уряду, на виснажуючу сили гостру національну боротьбу в самому краю й на матеріяльну бідність своєї інтелігенції, примушеної передовсім боротися за своє власне існування, — все ж таки вільніші політичні умови давали змогу лєґальної боротьби за поліпшення своєї долі, виховували маси політично, давали освіту в рідній мові; все це робило галицького селянина, хоч і біднішого матеріяльно, значно свідомішим і політично більш виробленим, ніж його брати, селяни наддніпрянські.

Після першої революції в Росії, не вважаючи на часову реакцію, українське життя почало розвиватися щораз інтенсивніше й, хоч успіхи національної свідомости серед інтелігенції залишали далеко позаду пробудження цієї свідомости серед народніх мас, але можна було з певністю думати, що з усуненням елементарних перешкод для народньої освіти й з утворенням української народньої школи, національне відродження українського народу піде прискореним темпом. Галичина й Буковина з цього погляду випередили російську Україну й перед ними стелилися широкі перспективи національного розвитку. В такому стані захопила український народ, поділений між двома ворожими державами, велика світова війна, яка знову відкрила перед ним перспективи відбудови його державної незалежности.

Література до розділу 15

Ол. Рябінін-Скляревський, Київська громада 70-х років, «Україна», 1927, кн. І-II.

І. Житецький, Південно-Західній Відділ Ґеоґраф. Т-ва у Київі, там же, кн. V.

Ф. Савченко, Заборона українства 1876 р. і Південно-Зах. Відд. Ґеор. Т-ва в Київі. 2. До історії укр. журналістики 1870-х рр. 3. Ем-ський указ. Київ 1930.

В. Науменко, До історії указу про заборону укр. письменства, «Україна», 1907, кн. V.

М. Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціялізм, Київ 1914; його ж: Собраніе политическихъ сочиненій, 2 томи, Парижъ 1905-6; його ж: Листи на наддніпрянську Україну, Відень 1915.

М. Грушевський, Місія Драгоманова, «Україна», 1926, кн. II-III; його ж: Освобожденіе Россіи и украинскій вопросъ. Петербургь 1906. (Ол. Лотоцький і П. Стебницький) Украинскій вопросъ, вид. 3-те, Москва 1917.

Н. Василенко, Политическіе взгляды Драгоманова, «Украинская Жизнь», 1912, кн. 6.

Б. Грінченко, На безпросвЂтномъ пути, Київ 1912.

О. Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні. Київ 1926.

В. Дорошенко, Революційна Українська Партія, Львів 1921; його ж: Українство в Росії, Відень 1917.

О. Терлецький, Москвофіли й народовці в 70-х роках, Львів 1902.

М. Kopдуба, Звязки В. Антоновича з Галичиною, «Україна» 1928. V.

К. Левицький, Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр. 2. тт. Львів 1929.

Ів. Франко, Молода Україна, Львів 1910.

Leon Wasilewski, Ukraina і sprawa ukraińska,