Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Казки роботiв. Кiберiада

Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 134 135 136 ... 159
Перейти на сторінку:
ніби апретована.

– Ну, дай мені хоча б один трюм! Знімемося! Затумани влаштуємо!

– Сам затуманься! Прошу в мене не втручатися! Це мій клокіт!

– Осмотична чарівнице, зорова згустнице! Пустимо Понтяка на клейстер!

– Ви забуваєтесь! – долинуло нерозбірливо.

– Що тобі, полторант миліше? Я тобі вмию, втрию, замстру!

Не зовсім було ясно, хто, про що, та в якому сенсі кричить. Серед морени з відвалів філософського каменю тут і там стирчали охайно вкриті навісами пересущниці. Цевінна від розлюченого Крентліна стяглася до найближчої з них, де сидів на сторожі брамар, непроникний, мов весь затягнутий більмом, такий собі молокосос. Між ними відбувся короткий обмін думками:

– Дай мені сплав, дай відпуст, хоч на один трюм, а то з'юхчу! Шансуй мені забут, ось як треба! На мучильський всос!

– Відіймися, дивись, перебутну! Не балуй, не єленься, ти!

Користуючись замішанням, Цевінна вже дифундувала крізь брамара до важелів, але в цей момент Крентлін, вийшовши з себе, оточив її згустки, впровадився в неї, захопивши по дорозі молокососа, й почав її запекло трюмити: «Засущимся тут, тут!..»

А вже Марлін перся до них так, що тріснула перемичка й чоловік разом з побічним Підпонцьким, що відокремився, влетіли в Крентліна з надуманого боку, розпучили його, вийшла купа мала. Цевінна вискочила звідти розтормошена та почала ініти. Щохвилини змінюється: євиться, маріолізується, нарешті, слюдмилася – що це, хвороба чи вид мімікрії? По деякій відносній близькості наоленилася, але стала швидше Елендою, ніж Оленою, може, від хвилювання, а може, поспіхом.

Тим часом над пересущницею Марлін і Подпонцій з Крентліном перетворилися на клубок киплячого киселю, розмазуючись в взаємних турбуленціях брамаря, який марно намагався зосередитися, бо його розсіювали з піддуманого боку.

– Щоб ти луснув, чужинська дифузія! – волають як один чоловіки.

– Самі лопайтеся! Вбирайтеся в мертвячий чух, а то я вас сам всмокчу! – відповів їм коханець, хоч і невдалий, але вже близький до мети.

– Ти, розчиняче, чорт з тобою! Вали в онтику!

Крентлін в одну мить видумався з пересущниці та вже був поруч з Цевінною, наповнив собою її всю, хоч і у фазі Еленди. Чоловік тут сіпнувся відразу в обидва боки – до дружини та до важелів:

– Пересущуюсь, щоб Крентляк всмоктався! Ціва не зміниться? Миттю мені шансуй, біляк!

А брамар зовсім вицвів та сипить:

– Пусти, радикале лощений! Або по нулях, або трансфінально. Компроміс не раджу – трюма не вийде!

– Підскажи! Хто має обнулитись? Влезун?

–Ги! Може, твоя чверть, а може, Понцька, а може, й обоє пропадете. Я не пророк, а шансер.

– Шанса тебе в трюм! Затьмись! Пересущаюсь!

Підскочив Марлін до пересущниці, Підпонцій разом з ним тягне.

Тут блиснуло, занівіло, але за мить знову вони тут, але не ті самі, бо онтика стала зовсім інша. Понція немає і сліду, Крентлін вже не Крентлін, а Гренсліч, й до того ж карликовий, наче його таким індукувала економна Цевінна, яка сама анітрохи не змінилася, принаймні на перший погляд. Переіснування викликало загальну паніку. Хто міг, відразу пірнув у будь–кого, чи щоб сховатися, чи від утробного рефлексу – невідомо. Кожному хотілося бути у самій середині. Цевінні теж, тому вона рушила в сторонні неясниці, але потрапила саме в область таких віддалених інтересів, що її там взагалі майже не було, тоді вона прояснилася навиліт та випала на морену. Вона ще тремтіла, а тут – що за постійність почуттів! Марлін навпіл з Гренслічем до неї. Тут вона змішалася, а вони з нею. Вона хотіла піти геть, струсити їх, вийти з цього бедламу, в якому вже ніхто своїх думок не впізнавав й тягнув до себе чужі, приймаючи їх за свої в психічному замішанні, майже божевіллі. Цевінна розвіялася оболонками, а ті ледве схаменулися, сповнені чужих почуттів, й попрямували до пересущниці. Тепер Марлін дав інше буття. З хаосу волань можна було зробити висновок, що тепер вже ніхто нічого не розуміє.

Дим повалив як від ста пожеж без вогню. Здавалося, що кожен, як і раніше, всюди діючи, крім того, випускав з себе бутехи, тобто плани на майбутнє, невиконані наміри, й тим рясніше, чим відчайдушніше намагався зосередитися.

Можливо, це була лише форма екстерналізації думок, або ж зрештою (так потім стверджував Трурль) справа дійшла до панпсихічної анігіляції, а згадані дими були виворочені навиворіт інтелектуальними нутрощами мешканців цієї версії буття.

Дивись, а тут вже Гренсліч розлітається на всі боки, замість світоглядної морени якісь тумби, до самого горизонту мізкує тиха мислительність, світ в цьому варіанті ніби більш натхненний, але вкрай офіційний, бо всюди якісь герби та печатки. Чоловік не чоловік, а вже й сповзає до Цевінни з досить сильною прецесією. Сила Коріоліса, Мопертюї чи звички – не розбереш. На додачу до всього зник поділ по родах. Невідомо стало, що робити, бо зник сенс конфлікту. Секс тут вже взагалі з області переказів – не секс, а екс. Чоловік-вуж, не розібравшись у цьому внаслідок сильного афекту, кинувся було в глиб Некароля Гренслицького, й шипить: «Я ж тебе заклокочу, я тобі покажу етруське буття!» – та остовпів, побачивши, що перед ним не коханець, а щось середнього роду: зникала Гренсліча ця онтологія.

А тут ще втрутився молокосос, раптом відпхнув вужа, а сам шуганув в пересущницю й – повний назад, щоб повернути щось попереднє, але або потрапив у поганий трюм, або хватка в нього зісковзнула з онтоятки. Охнули всі координати, континуум страшенно застогнав, ніби з ним викидень трапився, посипався град філософського каміння, і блиснув новий світ, але який!

З чоловіка–вужа вийшла розчепірка, явно жіночна, ніби цього жіночого початку ледь–ледь залишалося на самому дні, брамар, весь у батистових оболонках, як в'юнок обвився навколо пересущниці та розцвів над рукояткою райдужною квіткою – ні дати ні взяти папороть в ніч на Івана Купалу!

А де ж Цевінна? Якісь роздуті спученості, пузирчаті завитки, балонети–монгольф'єри в небесах – чи вона це? Розчепірка з вужа влізла в сусідник, де пелегриб з недодуттям щось мямлить, стоячи на одній нозі, а з ста сторін, тремтячи від зусиль, хибноніжки тягнуться до онтоятки ...

Король вже хвилину, як вимагав припинити проекцію, негайно закінчити. Кляпавцій нарешті неохоче погодився. Він вимкнув апаратуру, бурчачи, що можна було б почекати ще кілька переіснувань, що зрештою все це має якось віддистилюватися, роз'яснитись, це вони так, через недосвідченість, з незвички, через поспіх, але ніхто його не слухав. Король сунув скіпетр в кишеню й чистив державу

1 ... 134 135 136 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки роботiв. Кiберiада», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки роботiв. Кiберiада"