Читати книгу - "Острів Дума"

коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.

— Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапилося, — зауважив Джек.

Ваєрмен кивнув.

— А може, їй просто набридло тут вештатися.

Я пригадав її вередливий — на кшталт «хотілося б мені бути деінде» — погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.

— У будь якому випадку, — продовжував він, — вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.

де наша сестра?

Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.

— Мучачо, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?

— Гадаю, вже пізно це робити, — відповів я.

— Чому?

— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.

— Хто прокинулася?

— Персе, — сказав я.

— Хто воно таке?

— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.

— 9 —

Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.

Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:

Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:

Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.

Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».

Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.

Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.

Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.

Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ставали більшими.

Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:

— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.

— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.

Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.

Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...

Мені перехопило дихання.

Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.

— Я теж це малював, — промовив я блякло.

— Знаю, — озвався Ваєрмен, — я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».

Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала