Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

class="p1">Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.

— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.

В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.

За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.

Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…

Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.

Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…

Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.

Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.

На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.

На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.

Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.

Їх було одинадцять, усього одинадцять молодих хлопців, і на кожного припадало понад двадцять озвірілих білобандитів!..

У перестрілці було вбито п'ять чоловік, решта, розстрілявши всі патрони, витративши останню гранату, піднялися в атаку і, скошені кулеметним вогнем, усі як один наклали головами на пологому березі Дністра.

У Бичках бандити захопили члена волосного виконкому більшовика Жежка і голову комітету бідноти демобілізованого червоноармійця Толчева. Їх повісили на акації, зірвали одяг і поглумилися над ними страшно і мерзенно…

Банда розділилася. Частина її на чолі з Пшонником рушила у Паркани, щоб з'єднатися з тамтешнім підпіллям, друга, менша частина, очолювана Нечипоренком, пішла в село Плоски, де її чекав Цигальков із своєю братією.

Але в Плосках Цигалькова вже не було. Банду його було знищено буквально за годину до прибуття Нечипоренка. Відбулося це таким чином.

Попереджені заздалегідь Галиною Литвиненко, прикордонники підтягнули до Плосок два ескадрони з кулеметними тачанками. Додержуючи єдиного плану, вони не збиралися зав'язувати бій з бандитами до умовленого часу, але трапилося так, що поблизу села сама банда напоролася на них. Чи то з п'яних очей, чи сподіваючись протриматися до приходу Нечипоренка, Цигальков виявив несподівану хвацькість і обстріляв прикордонників. Троє бійців були поранені. Однак ескадрони почали відходити.

Цигальков вирішив, мабуть, що здобув перемогу, і, натхнений успіхом, кинувся переслідувати прикордонників.

— Ех, що буде, те й буде! — сказав командир загону. — Ще цього бракувало, щоб від бандитів тікати! — і скомандував атаку.

Протягом двадцяти хвилин порівняно нечисленну банду було знищено до останнього чоловіка.

То було грубе порушення наказу, що загрожувало надто гарячому командирові загону великими неприємностями. Але доля цього разу була за нього. Тільки-но закінчилася січа, прискакав зв'язковий з донесенням про події в Бичках і з наказом іти назустріч групі Нечипоренка і ліквідувати її.

Ескадрони виступили негайно. З новою бандою вони зійшлися верст за п'ять від Плосок. Розгорнувши стрій, прикордонники зім'яли і розігнали її по степу. Тільки Нечипоренку, а з ним ще кільком кінним бандитам, пощастило відірватися од переслідувачів і поскакати в напрямі Тирасполя, де події набували більш складного характеру.

У Парканах група Пшонника одержала велике підкріплення. В містечку спалахнув заколот, який давно готувався білобандитами, до якого приєдналися куркулі з навколишніх сіл. Коли бандити підійшли до Тирасполя, їх вже було близько семисот чоловік. Вони з боєм зайняли передмістя Тирасполя, але тут і захрясли, зупинені загоном чекістів і робітничим комуністичним батальйоном.

На тісних вулицях Кріпосної Слобідки розривалися гранати, кулеметні черги продірявлювали паркани, нерівними пунктирами обколупували білі стіни хат, і вже в кількох місцях безбарвним на сонці полум'ям горіли солом'яні покрівлі, коли підійшли нарешті частини п'ятдесят першої дивізії.

Ешелон зупинився в степу, не доїжджаючи до Тирасполя: попереду була зірвана залізнична колія. Кидком, подолавши відстань майже в десять верст, червоноармійці з маршу вступили в бій.

Притиснуті до Дністра, бандити хотіли було врятуватися плавом. Їх накрили щільним кулеметним огнем, і на румунський берег вибралися не більше трьох десятків чоловік. Серед тих, що врятувались, офіцерів не було. Гукалова захопили живим, решта полягли на нашому березі, і тільки Нечипоренко, спійманий кулею вже на середині ріки, назавжди заспокоївся на мулкому дні неширокого тихого Дністра…

ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ

У повітову ЧК Олексій потрапив тільки наприкінці ночі.

Недригайла на місці не було: він звечора поїхав у Паркани. Олексій насилу розшукав начальника секретного відділу.

— Литвиненко? — здивувався він. — Так вона ж… Стій, а навіщо тобі?

— Треба! — нетерпляче сказав Олексій. — Отак треба!

— Доручення якесь?

— Ну так!

— Е, тоді поквапся, а то не застанеш: вона вранці