Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

до війська. Тож він знав у Маньчжурії всіх птахів, а от цього, як не дивно, ні разу не чув. Може, це подає голос у клітці якийсь заморський птах? Та ні, крик, здавалось, линув з найближчого дерева. Солдат обернувся і, примруживши очі, подивився в той бік, але нічого не розгледів. Лише великий густолистий в’яз кидав на землю свою прохолодну, чітко окреслену тінь.

Солдат позирнув на лейтенанта, ніби очікуючи розпоряджень. Той кивнув — мовляв, виходь з клітки — й знову розгорнув схему зоопарку. З тиграми якось упоралися. Тепер черга леопардів, потім, напевне, вовків. А також ведмедів. «І нарешті слонів», — подумав лейтенант. І, зваживши на страшну спеку, дозволив солдатам перепочити й випити води. Усі ковтнули води з баклаг, а тоді, закинувши на плече гвинтівки, колоною мовчки попрямували до кліток з леопардами. Десь на дереві невідомий птах настирливо накручував пружину. Гімнастерки з короткими рукавами почорніли від поту на грудях і спині. Солдати йшли в повному обладунку, і металічний брязкіт розносився луною по безлюдному зоопарку. Мавпи, учепившись у залізні прути кліток, зчинили страшний ґвалт, ніби щось передчували й відчайдушно попереджували всіх тварин у зоопарку про небезпеку, а ті, кожне по-своєму, їх наслідували. Вовки протяжно завивали, птахи несамовито лопотіли крильми, а якийсь великий звір погрозливо кидався на ґрати. На небі зненацька, мовби щось згадавши, з’явилася хмара, схожа формою на кулак, і на короткий час заслонила сонце. Того серпневого дня всі — і люди, й тварини — думали про смерть. Сьогодні люди вбивали звірів, а завтра радянські солдати, можливо, убиватимуть їх.

Ми завжди розмовляли в тому самому ресторані, сидячи навпроти одне одного за тим самим столиком. Рахунок завжди оплачувала вона. Задній зал ресторану перегородки ділили на окремі кабіни, і відвідувачі за одним столиком не чули, про що говорять сусіди за іншим. Столики надавалися відвідувачам на цілий вечір, і ми могли спокійно й безперешкодно розмовляти аж до самого закриття ресторану. Офіціанти також уважали за потрібне триматися подалі й підходили до нас лише тоді, коли приносили нову страву. Щоразу вона замовляла пляшку бургундського, одного й того ж року, й завжди половину залишала недопитою.

— Птах накручував пружину? — спитав я, підвівши голову.

— Птах накручував пружину? — повторила за мною Мускат. — Не розумію, що ви кажете.

— А хіба ви щойно не розповідали про птаха, який накручував пружину?

Вона спокійно похитала головою.

— Не пам’ятаю. Здається, про птахів мова не йшла.

Я вирішив махнути рукою. У неї завжди така манера говорити. Про родимку я також не запитав.

— Виходить, ви народилися в Маньчжурії?

Вона знову похитала головою.

— Народилась я в Йокогамі, а в трирічному віці батьки забрали мене із собою в Маньчжурію. Батько вчителював у ветеринарному училищі. У Сіньцзіні вирішили заснувати зоопарк, і коли надійшло прохання прислати з Японії когось на посаду головного ветлікаря, батько сам зголосився туди їхати. Мати не хотіла покидати влаштоване життя на батьківщині й вирушати на край світу, але він наполіг на своєму. Можливо, батько хотів випробувати себе в більшій справі, ніж дозволяло життя в Японії. Я була ще маленькою, і де жити — в Японії чи Маньчжурії, — мені було все одно. Мені подобалося жити в зоопарку. Батько завжди приносив із собою суміш тваринячих запахів, щодня трохи іншу. Так по-різному пахнуть парфуми залежно від того, з чого вони складаються. Коли батько приходив додому, я вилізала до нього на коліна й вдихала цей запах.

А коли становище на фронті погіршилось і навколо запанував неспокій, батько вирішив відправити нас з матір’ю назад в Японію. Разом з іншими людьми ми поїхали поїздом із Сіньцзіня в Корею і потім пересіли там на спеціально приготовлений пароплав. Батько залишився сам. Востаннє я бачила його в Сіньцзіні, на станції: він на прощання махав нам рукою. Висунувши голову з вікна, я довго дивилася, як поступово його постать ставала щораз меншою, аж поки не зникла в людському натовпі на платформі. Що сталося з ним потім — ніхто не знає. Напевне, його схопили радянські війська, що вторглися в Маньчжурію, і відправили до Сибіру, де він разом з багатьма іншими вмер на примусових роботах. Його кістки, гадаю, лежать у холодному, самотньому клаптику землі без жодного надгробка.

Я досі добре пам’ятаю кожен закуток сіньцзінського зоопарку. Усе можу пригадати — кожну доріжку й кожну тварину. Ми жили в службовому приміщенні на території зоопарку, і всі його працівники знали мене й дозволяли ходити, куди мені заманеться. Навіть у вихідні дні.

Мускат заплющила очі, відтворюючи в пам’яті цю картину. Я мовчки чекав продовження її розповіді.

— І все-таки я чомусь не впевнена, що зоопарк справді був таким, яким я його пам’ятаю. Як би це сказати?.. Іноді здається, що все це надто виразне. І чим довше я про це думаю, тим більше сумніваюся в цій виразності: наскільки це правда, а наскільки — плід моєї уяви? Враження таке, ніби я потрапила в лабіринт. З вами таке буває?

Ні, зі мною такого не бувало.

— А зараз у Сіньцзіні є зоопарк?

— Не знаю, — сказала Мускат, доторкнувшись пальцем до сережки. — Я чула, що після війни зоопарк зовсім закрили, а що з ним зараз — не здогадуюсь.

Тривалий час Мускат Акасака залишалася моєю єдиною у світі співрозмовницею. Ми зустрічалися один-два рази на тиждень, сідали в ресторані за столик одне навпроти одного й розмовляли. Після кількох таких зустрічей я виявив, що Мускат — досвідчена слухачка. Вона вміла успішно вести розмову — швидко схоплювала, про що йшлося, вставляла доречні репліки й запитання.

Щоб не псувати їй настрою, я старався приходити на зустріч з нею охайно одягненим. Надягав свіжу, щойно з пральні, сорочку, підбирав відповідного кольору краватку, чистив взуття до блиску. Побачивши мене, вона поглядом кухаря, що вибирає овочі, з голови до ніг оглядала мій одяг. Якщо їй не подобалась якась дрібниця, навіть найменша, вона негайно вела мене в бутик й купувала потрібну річ, а коли була змога, то відразу змушувала мене переодягнутися в нове. У своєму ставленні до одягу вона була непоступлива — визнавала тільки досконалість.

Завдяки цьому моя шафа непомітно заповнювалася одягом. Нові костюми, піджаки й сорочки потроху, але впевнено відвоювали собі територію, яку раніше займав одяг Куміко. Коли в шафі стало тісно, я поскладав її речі в картонну коробку разом із засобами проти молі й прибрав в інше місце. «Якщо вона повернеться, то не зрозуміє, що, власне, сталося після того, як