Читати книгу - "Вежа блазнів"

них, на своєму лігві, Нормальний ганяв між ногами огира, охаючи і постогнуючи.

* * *

У жовтні настали ще більші холоди. Тоді, шістнадцятого — у датах дозволяв орієнтуватися календар, який Шарлей накреслив на стіні крейдою, украденою в Циркулоса, — до Вежі блазнів потрапив знайомий.

* * *

Знайомого втягли до Вежі не божогробці, а збройні в кольчугах і вишитих каптанах. Він опирався, а тому дістав кілька разів по шиї, а зі сходів його зіштовхнули. Він скотився і розпластався на долівці. Пансіонери Вежі, серед них Рейневан і Шарлей, дивилися, як він лежить. Як до нього підходить брат Транквілій зі своїм кийком.

— Сьогодні в нас, — сказав він, за звичаєм спочатку привітавшись іменем святої Димпни, покровительки і заступниці хворих на голову, — сьогодні в нас святого Гавела. Але тих Гавелів тут було і було, тому, щоби не повторюватися… Сьогодні ще також споминаємо у молитвах святого Муммоліна… Так що будеш ти, брате, зватися Муммоліном. Зрозуміло?

Той, хто лежав на долівці, припіднявся на ліктях, глянув на божогробця. Якийсь час здавалося, що він прокоментує цю промову короткими і добірними словами. Транквілій теж, мабуть, цього чекав, бо підняв палку і відступив на крок, щоби краще розмахнутися. Але лежачий тільки скреготнув зубами, так нічого і не сказавши.

— Ну, — кивнув божогробець, — оце я розумію. З Богом, брате.

Лежачий сів. Рейневан ледве його впізнав. Не було сірого плаща, пропала срібна застібка, пропав шаперон, пропала ліріпіпа. Облягаючий вамс був весь виваляний у пилюці й тиньку, роздертий на обох підбитих ватою плечах.

— Здрастуй.

Урбан Горн підняв голову. Волосся в нього було поплутане, око підбите, губа розтята й опухла.

— Здрастуй, Рейнмаре, — відповів він. — Знаєш, я зовсім не здивований, що бачу тебе у Вежі блазнів.

— Ти цілий? Як ти себе почуваєш?

— Прекрасно. Просто блискуче. Певно, сонячне сяйво б'є у мене з дупи. Зазирни і переконайся. Бо мені важко.

Він підвівся, обмацав боки. Помасував крижі.

— Убили мого собаку, — сказав він холодно. — Затовкли. Мого Вельзевула. Ти пам'ятаєш Вельзевула?

— Мені шкода, — Рейневан добре пам'ятав зуби собаки за дюйм від обличчя. Але йому справді було шкода.

— Цього я їм не подарую, — скреготнув зубами Горн. — Вони мені заплатять. Коли я вирвуся звідси.

— З цим може бути проблема.

— Знаю.

* * *

Під час церемонії знайомства Горн і Шарлей довго придивлялися один до одного, примружуючи повіки і покусуючи губи. Було видно, що натрапив пройдисвіт на пройдисвіта і шельма на шельму. Причому це було видно настільки виразно, що жоден із пройдисвітів ні про що іншого не запитав.

— То значить, — роззирнувся Горн, — сидимо, де сидимо. Франкенштейн, госпіталь регулярних каноніків, охоронців Гробу Єрусалимського. Narrenturm. Вежа блазнів.

— Не тільки, — злегка примружився Шарлей. — Про що шановному панові, поза сумнівом, відомо.

— Шановному панові, поза сумнівом, відомо, — визнав Горн. — Тому що запроторили його сюди Інквізиція та єпископський significavit. Ну що ж, що би там не думати про Святу Курію, їхні в'язниці зазвичай пристойні, просторі та чисті. Тут теж, носом чую, прийнято час від часу параші випорожнювати, а пансіонери виглядають незле… Видно, божогробці дбають. А як годують?

— Кепсько. Проте регулярно.

— Це непогано. Останньою дуркою, яку я бачив, була флорентійська Паццерія при Санта-Марія-Нуова. Треба було бачити тамтешніх пацієнтів! Виголоднілі, завошивлені, зарослі, брудні… А тут? Вас, як бачу, хоч зараз до двору. Ну, може, не до імператорського, не у Вавель… Але вже у такому собі Вільні, гарантую, ви могли б з'явитися так, як ото стоїте, не дуже б і вирізнялися. Та-а-ак… Міг, міг я потрапити гірше… Якби ж то ще тут не було цих ненормальних… Буйних, сподіваюся, серед них немає? Або, Боже борони, содомітів?

— Нема, — заспокоїв Шарлей. — Збавила нас свята Димпна. Лише ці, оно. Лежать, бурмочуть, бавляться своїми когутиками. Нічого особливого.

— От і прекрасно. Ну що ж, побудемо трохи разом. А може, й довше, ніж трохи.

— Може, й коротше, ніж ви думаєте, — кривувато посміхнувся демерит. — Ми сидимо тут уже від дня святого Корнелія. І з дня на день чекаємо інквізитора. Хтозна, може, це вже сьогодні?

— Сьогодні — ні, — спокійно запевнив Урбан Горн. — Завтра — також ні. Інквізиція зараз має інші заняття.

* * *

Хоч на нього й тиснули, до пояснень Горн приступив лише після обіду. І, до речі, з'їв його з апетитом. І не погидував решткою, якої не доїв Рейневан, котрий останнім часом почував себе не найкраще і втрачав апетит.

— Його пресвітлість єпископ вроцлавський Конрад, — пояснив Горн, пальцем вибираючи з дна миски останні крупинки, — ударив на гуситську Чехію. Разом із паном Путою з Частоловиць напав на Находсько і Трутновсько.

— Хрестовий похід?

— Ні. Грабіжницький рейд.

— Та це ж, — посміхнувся Шарлей, — точнісінько одне і те ж.

— Ого, — фиркнув Горн. — Я мав запитати, за що шановний пан сидить, але тепер уже не запитаю.

— І добре. То що там з тим рейдом?

— Приводом, якщо взагалі був потрібен привід, було буцімто пограбування гуситами збирача податків, скоєне начебто тринадцятого вересня. Тоді заграбастали нібито аж півтори тисячі з гаком гривень.

— Скільки?

— Я ж сказав: буцімто, начебто, нібито… Ніхто в це не вірить. Але як привід єпископові це підійшло. А час він вибрав старанно. Ударив за відсутності гуситських польових військ із Градця-Кралове. Тамтешній гетьман, Ян Чапек із Сан, на той час саме пішов на Під'єштеддя, аж під лужицький кордон. Звідси випливає, що єпископ має непоганих шпигунів.

— Ну звісно, що має, — Шарлей навіть оком не повів. — Говоріть далі, пане Горн. Говоріть, не звертайте уваги на божевільних. Ще встигнете надивитися.

Урбан Горн відірвав погляд від Нормального, який з ентузіазмом займався рукоблудством. І від одного з дебілів, який зосереджено ліпив із власних відходів малесенький зіккурат.

— Та-а-а-ак… На чому це я… Ага. Єпископ Конрад і пан Пута ввійшли в Чехію дорогою через Левін і Гомоле. Спустошили й пограбували місцевості біля Находа, Трутнова і Візмбурка, спалили села. Грабували, вбивали всіх, хто потрапив під руку, — чоловіків, жінок, без різниці. Милували дітей, які поміщалися під животом у коня. Деяких.

— А потім?

— Потім…

* * *

Вогнище догоряло, полум'я вже не стугоніло і не тріскотіло, ще тільки повзало по купі дров. Дрова не згоріли повністю, бо, по-перше, день був сльотавий, а по-друге, дрова взяли вогкі, щоб єретик не згорів занадто швидко, щоби пошкварчав і як слід відчув передсмак кари, яка чекала на нього в пеклі. Однак все ж таки дещо перестаралися, не подбали про