Читати книгу - "Меч і хрест"

поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!

– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.

– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!

– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.

– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.

– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.

Просто втративши стільки крові, ніхто не залишиться живим. Навіть Києвиця. І воскресити її буде нікому, бо не можна воскресити себе саму.

– Можна, якщо Києвиць троє, – вперто заперечила Марійка.

– Це нічого не змінить! – несподівано розсердилася не-Катя-Килина, ніби в цьому безневинному числівнику таїлося страшне зло. – Нічого! Чуєте, він прокидається!!!

– Хто? – стрепенулася Дарина, і справді почувши раптом нез’ясовний вібруючий гул крові, – як в морській мушлі, що сприймається зазвичай за шум прибою. Тільки зараз цією притуленою до вуха мушлею стало темне нутро середньовічної церкви.

Церква двигтіла.

– Що це?

– Скоро ти дізнаєшся це сама! – засяяла не-Катя. – Чекати залишилося недовго. Він іде! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити мені!

– Хто йде? – Дарина з тривогою подивилася в півколо апсиди над іконостасом на іншу, безжально «обезголовлену» Богоматір із відсіченою кистю лівої руки. На «відрізані» ноги невідомого їй святого ліворуч…

І подумала з незатишною тугою, що наринула: це неправильно! Церква має бути церквою – цілою!

Не-церква здригнулась.

– А ось і зможе! – затремтівши від страху, Марійка з хрипким криком заперечення кинулася до мереживних металевих східців біля входу – туди, де лежав скинутий нею рятівний вантаж.

– Що відбувається?! – заволала Дарина.

Стіни церкви залихоманило.

Не-Катя застигла, поглядаючи на Марійку, не кліпаючи, немов розв’язуючи подумки якусь запаморочливу за складністю математичну задачу.

– Меч, хазяйко, в неї меч! – скиглячи, підхопилася чортова «лавка» і застрибала по церкві, наче її облили окропом.

– Меч… – повторила за ним не-Катя, не зводячи похмурого, пронизливого погляду з Ковальової, завмерлої на східцях між головами грішників, що скреготали, палаючи у вогні, та намальованим праворуч від неї коричневим, перетинчастокрилим, кістлявим чортом, який тягнувся кігтистою лапою до праведника, що погрожував йому пальцем.

– Меч Добрині… Ним він убив Змія!

– Та хто такий цей Змій? – з досадою скрикнула Чуб, відчуваючи, що глухне від наростаючого гулу.

– Змій – це Змій!

– У розумінні?!

– У прямому!

– Із трьома головами?

Не-церква здригнулась усіма стінами.

Архангел Михаїл пристрасно заплакав шматками фарби, які відлетіли від його обличчя. Дарина ойкнула.

– Із п’ятьма! Повір мені! Ось кого замурували тут! Залили бетоном! Поставили церкву!

Не розуміючи, навіщо вона робить це – від однієї насущної необхідності терміново зробити хоч щось, Марійка вивільнила зброю з піхов і, тримаючи руків’я двома руками, ривком встановила меч вертикально, знаючи, що не в змозі його утримати, і той ось-ось завалиться носом у підлогу.

– Так що, дракон вилізе з-під підлоги? – запанікувала Дарина. – Зараз?

– Ти чуєш їх, Тату?! – з раптовою радістю закричала не-Катя, здається, розгадавши свій загадковий ребус. – І, певно, плачеш, бачачи, що твої захисники – жалюгідні сліпці! Дарма що їх троє! Але ні, одна з них була гідна стати Києвицею. І вона стала нею, хіба не так? Адже вона стала мною!!! Він іде до мене! Його сила безмірна!

Гул наростав. Заклав вуха.

Марійка, насупившись, ступила крок до не-Каті, дивом утримуючи лезо, що балансувало в руках.

– Хочеш убити мене? І її?! – в Катиному голосі промайнула не-Катина пошана, втім, зовсім позбавлена страху. – Але, – глумливо заперечила її марній загрозі вона, – це однаково неможливо! Так, так, це з біса смішно! – засміялася та, що не була Катериною. – Я не можу вбити вас, а ви – мене! Тому що ми всі – Києвиці! І ніхто не в змозі позбавити нас життя проти волі. Ніхто, окрім…

– Демона.

Марійчин меч із гучним відчаєм полетів на кам’яну підлогу.

А підлога обурено загула під її ногами. Ступні відчули, як камінь перестав бути бездушним каменем – щось під ним, вигодуване людською кров’ю, вже жило, пульсувало й міцніло, і йому було тісно там.

– Біжімо! – заволала Чуб.

Плита під нею гойднулась, як хворий зуб. Не-церква заплакала чотирма стінами. Не-Катя самовдоволено закинула горло й зареготала.

А потім Марійка побачила, як її рот розкрився темною нерівною ямою, очі закотилися під лоба, з рота вихопився страшний хрип, бо Дарина Чуб, що залишилася за її спиною, несподівано з ненавистю накинула на її шию золоту петлю свого ланцюга-змії й зло защипнула замок…

І Марійці здалося, що Катя розпалася на двох Кать: одну – плотську та щільну, що миттєво обм’якла, мовби скинутий на підлогу втомлений одяг, другу – розмиту й хистку, що закричала:

– Надто пізно! Сонце сіло! Він уже тут!

Але розчути щось іще вона не могла.

– А-а-а-а-а-а!!! – завила Землепотрясна, тому що земля під нею затряслась і пішла довгими наростаючими тріщинами.

Із стелі посипався сухою штукатуркою Ісус Христос, оточений крилатим колом ангелів. Марійка позадкувала – дуже вчасно: тієї ж секунди туди, де вона стояла, впав шматок стіни